Весна у своєму розпалі пашить та дихає наснажно. Вже час винограду бути витягненим зі свого зимового сховку. Вже час йому розправити свої пружні руки - рукави і давати мовні пагони, що їх жене й жене нестримний сік.
А я сиджу і дивлюся на помаранчевий місяць. Світло у кімнаті приглушено - жовтаве. Я собі сперся на подушки і так мені добре. Кости та мʼязи приємно ниють від цілоденної праці, я вже чітко відчуваю, що засинаю, і навіть не хочу опиратися солодкости, котра огортає мене мов білий туман, туман невідомости. Я провалююся в той туман і повертатися не хочу.
Мені одразу починає щось снитися. Чи то було дійсно правдиво, чи той сон прийшов пізніше - того я вже сказати не вмію. Тай чи має це значення? Повертатися мені не хотілося, бо раптом я поринув у темряву. Але то не була кромішня пітьма. То була ніч, але ніч світла, коли можна побачити обриси тіл. Ти сиділа на краю мого великого ліжка, обернувшись спиною та лицем до місячного світла (чомусь мені здалося, що то місяць лише може дати таке мляве світло). Твоє довге дівоче волосся розпущеною косою спадало на спину. Опершись руками, ти наче підставляла своє голе тіло під місячне світло.
І місяць нестидливо задивлявся на твою красу, милуючись прекрасними ногами, світлом чолом, повними персами, білим лоном. Я завмер, бо це видовище було прекрасним. Можна було отак дивитися та розуміти - мені пощастило спостерігати за жінкою, в котрій дивним чином поєдналися краса, любов та мудрість. І ця жінка сидить оголеною на моєму ліжку. Чомусь мені здалося, я наче відчув, що ти посміхаєшся і твої гарні білі зуби в щасливій посмішці сміються до мене, але так щоб я не бачив цього.
Я простягаю до тебе руку і одразу наче пролітаю діжкою, ось я вже сиджу і руками обіймаю тебе. Спочатку я торкаюся плеча і крізь сон відчуваю теплоту твого тіла це не жарЮ це така приємна теплота тридцяти шести і шести десятих градусів крізь сон фізично мене накрила якась млость, од якої я почав цілувати твоє плече. Ти обернула голову і засміялася очима так як вмієш лише ти це робити. Це додало мені сміливости, і я цілував твою спину так наче брав Святе Причастя на недільній службі Божій. А руками я гладив всю тебе, живіт, ноги, перса, руки. І коли ми вже ходили в в цілунку, в моєму спинному мозку прийшов електричний заряд від якого я прокинувся.
Я довго перебирав пушки своїх пальців, щоб часом не забути твоє тепло. Як же це було реальним. Після таких снів починаю вірити у справжність міту про Пігмаліона. Таке враження, що думки вміють творити реальність.
Я заснув знову десь понад ранок. І вже був новий сон, інший. Знову наче все відбувалося наяву. Надходив сонячний літній ранок,
Який же я тобі вдячний, що ти навідала мене. За ці роки твій образ стерся з моїх думок, знову. Я знову забув як ти виглядаєш, а тепер ось я тебе бачив так наче наяву - кожну сл=кладочку на обличчі, кожну зморшку, котра має зʼявитися в майбутньому, а зараз її зародки ледь помітними є. Кожен порух твоїх зіниць. Дякую тобі, що хоч так мене наслідуєш в моїй самотності.
Намарно тобі, мабуть казати, що я про тебе думаю щодня, кличу тебе у своїх думках, раджуся чи варто робити ту чи іншу річ. Це відволікає від само жалісно та нарікання на власну долю. Так вже склалося, вибір людський - то річ неповоротка.. справа в якій всі ми маємо нести відповідальність за результати.
Нині вирішив припинити пити ліки. Грошей на них немає, та й життя моє добігає до кінця. Який сенс має приймання ліків, коли найкращими ліками є сни в яких ти сидиш голою на моєму ліжку, а тіло твоє тьмяно пестить місячне світло…
