І вкотре хочу спитати: “А що таке любов?..”
Він лежав і дивився на стелю. Він не спав, як це могло здатися сторонньому, лише до болю в очах, не кліпаючи!, дивився на стелю. Все довкола нагадувало коловорот, а думки.....літали, він літав серед думок, які так міцно взяли у полон. І знову і хову він повертався до них, немаючи змоги спинитись, наче той спраглий пустельник, котрий дістався джерела...
І ось, він вже не сам, а з тією, яку називав “Кохана”, для якої клав до ніг цілий всесвіт, власний всесвіт, безкрайній та неосяжний. І зміряти його годі, бо як же зміряти те, що не має меж....і цю неокраю безконечність він цілковито вручив Тій, кого вважав своєю, і тільки своєю. Не ідельною, але тою, котра завжди із ним у будь якому випадку....
І він любив, любив так, як ніхто до нього — так самовіддано, як можуть любити лиш раз на все життя. І ця любов давал йому сили, сили Геракла; душа та тіло набиралися незвіданної енергії, тої, яка дозволяє творити дива...
Він цілував її, ніжно, цілковито спокійно, бо така любов приносить не буревії душевні, а спокій та відстороненість од цілого світу. Всі проблеми та щоденні клопоти кудист зникають, наче за помахом чарівної палички. Тільки один Господь та прекрасні зорі понад ними. Цей неописаний запах тіла, ніжна шкіра не зводили з розуму — а давали певності в тому, що ось воно щастя, поряд, цілковито та повністю заполонює розум та серце. Ось воно — щастя. Заради щастя люди століттями змагалися, вбивали один одного — заради ефемерного відчуття цілковитої забезпеченості. А виявляється секрет його такий простий. Ось він, замкнутий у рожеву оболонку ніжних вуст, перс, очей....і цілуючи своє щастя він розумів — війни це все пусте у порівнянні із щастям. Воно не потребує якихось змагань — воно просто є, і коли воно є все інше стає неважливим.
І цей політ, крізь літню прохолодну ніч наче найбільше сонцепадіння. Земля крутиться ще швидше, польоти увісні та наяву, нескінченна пристрасть, що здатна затопити найвищі гори світу.... Оці польоти не просто окриляють, а приносять нескінченне блаженство у всі члени тіла та душі.... Польоти, які ж ви прекрасні....
Задзеленчав телефон. Він повільно вимкнув, підвівся... був темний вечір, сонячних зайчиків наче й не було. Кімната впала у похмурість та затоплювалась присмерком... Невже він отак пролежав у безпам”яті цілий день? Невже він літав у мріях своїх цілий день, не помічаючи круговороту світу довкола осі?! Як таке могло статися із ним, прагматичним, та таким раціональним хлопцем?! Тепер йому варто сміятися із себе. Це він тепер безпомічний супроти краси, супроти тих почуттів, які полонили його і не відпускали цілий день. Наче той сонамбула, що ходить вночі, його охопило відчуття цілковитої відстороненості од світу. Все пролітало мимо нього, наче не від світу цього...
І як таке могло статися? О, раціо, тебе я нині позбуваюсь, бо вже мислити логікою не можу, мої думки вже не вкладаються в прокрустове ложе математичних схем та моделей — для мене вони перестали існувати! Те, що трапилось зі мною вже більше аніж щастя — це сенс мого існування, мета, заради якої варто жити. Це була Вона — та. Заради якої варто змінити все, покинути все, не знищувати, а будувати.... О! Солодка млость! Заради тебе можу скинути кайдани мого строгого мислення і поринути у потоки ефіпного відчуття любові....
Це вже ніч, така сама як і тоді, коли вони були разом. Відстані,.. так, зараз відстані поміж них, але що таке відстань — кілометраж, який потрібно пройти, щоб стрітись... Він спокійно підвівся. День минув,а здалося, що ціла вічність прошмигнули мимо. Увісні він був з нею, а це найголовніше. Хоча би так поєднатись із суттю своєю, призначеною з небес.
Так, воістину, любов не шукає чужого, лише свого......
І вкотре хочу спитати - “І що це, коли не любов?!”
