Есей сьомий

Здатність бути милосердним виявляє в людини дуже сильну якість, якої бракує в сучасности, — здатність приймати того, хто поруч, як неідеальну, повну недоліків, суперечностей і гріхів людину. Люди часто хочуть бачити поруч ідеальних істот, ангелів з небес, які не помиляються з першого разу та, якщо і помиляються, — то вкрай рідко.

Чому ми такі вимогливі до ближніх, але так легко дивимося крізь пальці на власні недоліки? Моя відповідь — бо людям складно змінюватися. А визнати власну неміч — це означає погодитися, що я «недосконалилий», а отже, мені щось із цим треба робити.

Натомість можна часто почути: «Я такий, який є, і треба сприймати мене таким». І ось тут ми можемо виявити спротив, але саме милосердя може нас стримати від різкої реакції, а простягнути щиру руку допомоги.

Це, звичайно, не означає терпіти зневагу до тебе як до людини, але пам'ятати про власну гідність.

Милосердя як насіння чеснот дає дуже хороші плоди для душі. Маючи милосердя, легко відчувати настрій інших людей (це ще називається емоційний інтелект). Відчуваючи настрій, можна з великою ймовірністю вгадувати думки й помисли інших людей. А отже — будувати з ними стосунки, що не передбачають маніпуляцій.

Виявляючи таким чином любов до ближніх, ти починаєш зростати і, як писав Тома Кемпійський, — знищувати систематично все гріховне у власному серці.

І варто собі пробачати моменти, коли милосердя не вдалося виявити. Головне — застановитися і наступного разу спробувати змилосердитися.

Це і є святість — щоразу пробувати вставати, коли згрішив.

Есей шостий

Чи може чесність бути перевагою в сучасному світі? Часто ми можемо спостерігати людей, котрі досягають успіху не дуже справедливо, не надто чесно. І тоді питаємо себе: а чи зможемо ми досягнути такого ж успіху, але працюючи правдиво?

Але що таке чесність? Це ж також питання, на яке ми можемо по-різному відповісти. Це як відповідати на питання про справедливість — для кожного вона може бути своя в часи релятивізації об'єктивних понять добра та зла.

Для мене чесність — це говорити те, що думаю, і пояснювати, чому я так думаю. При цьому не потрібно вигадувати, що можна розказати, і, що важливіше, — не треба запам'ятовувати те, що придумав.

З іншого боку, люди дуже часто не мають бажання почути вашу думку, а хочуть, щоб ви підтверджували їхні міркування. І тому моя правда може бути нікому не потрібною.

Тому люди, котрі відверто говорять, часто можуть залишатися самотніми, їх можуть «обходити стороною». І досягти успіху в такому випадку складно, бо успіх — це взаємодія з іншими людьми.

Чи треба від того сильно страждати? В мене немає чіткої відповіді. Мій рецепт — жити чесно, бо це вимагає менше енергії на «холосту» роботу; краще обмежений час життя використати на те, що робить мене сьогодні кращим для мого Творця.

Ставати кращим непросто, це важка праця з відмови від старих звичок та набуття нових. Це складна перебудова нейронних зв'язків.

І якщо опанувати цей спосіб самовдосконалення — тоді можна себе привітати.

А починати варто з невеликих кроків. Може, варто прокинутися і почати вмивати лице?..

Есей п'ятий

Смирення... Дуже рідко можна почути в сучасному світі про подібну чесноту. Смирення зараз бачиться таким собі спокійним способом прийняти те, що відбувається в моєму житті. Це таке відсторонення від усього. Так, наче ми не владні щось змінити у цьому житті.

Але смирення — це не про відчай, а скоріше навпаки — про надію. У часі, коли я опановую смирення, я починаю розуміти, що всі зміни, які я можу здійснити, — це виключно дії над самим собою. Я можу дієво змінити лише себе, а не іншу особу чи навіть групу осіб. Я, звісно, можу прийти до інших, поділитися своєю думкою чи практикою, але ті інші люди обирають самостійно — погодитися зі мною та змінитися, чи ні.

Та навіть себе, буває, змінити надскладно. Хто з нас не пробував, наприклад, схуднути? Чи легко це зробити? Я пробував, і це нелегко. Тому смирення — це не про зміну інших людей. Смирення — це прийняття свободи вибору інших, усвідомлення того, що за помахом чарівної палички той інший не зможе змінити щось у собі.

Смирення — це про позбавлення від ілюзій, що диво чи щось інше може раптово перевернути свідомість інших людей та привести їх до цілковитої згоди з нами. Смирення — це про дієву зміну власної сутності, дії, в яких інші люди можуть побачити активну дію Святого Духа.

І де ж тут надія? А примирившись зі своїми ілюзіями, ми все ще зберігаємо надію, що той, задля кого ми діємо або комусь щось пояснюємо, таки нас зрозуміє.

У часі війни, коли московити жорстоко нас вбивають, смирення не має нас спонукати до капітуляції перед злом, але навпаки — боротися з надією на Божу поміч. Тоді зникає страх і народжується надія. Усвідомлення немарності нашої боротьби, розуміючи, яку ціну платить український народ, додає смирення у надії на Божу поміч.

Смирення та надія ходять парою.

Есей четвертий

Навіть тоді, коли життя дає пробоїну, коли втрачена надія, коли доля сповнена болю та тривог, навіть у випадку цілковитого відчаю, варто пам'ятати, що є люди, яким дороге саме твоє існування у цьому світі. Є люди, котрі щасливі лише від самого факту твого тиску на земну поверхню усім твоїм організмом.

А тепер варто подумати, наскільки ж вони будуть щасливішими, якщо ти будеш не просто існувати, а докладати трішки зусиль, щоб зробити цим людям щось хороше? Достатньо невеликих добрих справ, незначної уваги, бо все велике починається з малого.

Ці щоденні маленькі справи переростуть згодом у звичку. Це та звичка, що стає тлом довготривалого щастя — того стану людини, коли ти будеш відчувати гостру потребу щоранку усміхатися до східного сонця.

Ти тоді перестанеш концентруватися на власних егоїстичних потребах та переживаннях, бо зможеш увійти в той стан, який описував Св. Франциск, — більше діяти, аніж чекати дій від людей, від близьких нам людей також.

Любов — це завжди дія, яку важливо супроводжувати словами та дотиками; ми не можемо любити мовчки і десь глибоко в душі, якщо не показуємо це відчуття власним тілом.

Маленькі кроки до близьких людей значно легше робити, аніж впроваджувати великі кардинальні зміни.

І останнє: інші люди не можуть нас зробити щасливими. На 90% наше щастя залежить від нас самих. Тому кожному з нас варто спробувати знайти термоядерне джерело нескінченного щастя. Якщо нам пощастить здобути решту 10%, яких нам додадуть інші люди, — то це, мабуть, і є той стан, до якого кожну людину покликає Господь.

Есей третій

В сучасному світі страх затьмарив очі людей. Особливо це стосується чоловіків. Ми боїмося брати відповідальність за жінок, з якими живемо, ми не хочемо реалізовуватися в шлюбі у своїх природних ролях. Ми боїмося захищати власну державу від рук загарбників. Ми боїмося звалити на свої плечі ті труднощі, до яких ми покликані в цьому світі.

Натомість варто нам, чоловікам, плекати в уяві та реальності якості мужності. Мужність тоді стає невід'ємною частинкою нашого єства, частинкою тіла і насамперед душі.

Мужність відкриває двері у світ чоловіків, світ, в якому чоловік захищає жінку, відповідає за її тривожність і тим самим заспокоює цю тривогу, світ, де лицарі починають перемагати зло.

Мужність додає нам духовної краси, за яку нас починають любити та цінувати жінки. Ми з мужністю займаємо належне місце в житті — місце, призначене Господом.

Мужність спонукає противитися злу в щоденній своїй діяльності, бо ж істинний лицар — це той, хто несе світло туди, де темрява накриває все.

В сучасному світі бракує подібних якостей у чоловіків, і це призводить до руйнування базових інститутів суспільного життя. Страждає найперше сім'я, бо жінки змушені ставати мужніми, оскільки на їхніх тендітних руках лишаються діти. Жінки, перебираючи роль чоловіка, набувають чоловічих рис і ще більше заганяють чоловіків у світи власних страхів.

Порочне коло здатне розірвати обоє, але чи буде сили та наснаги вистачати для цього?

Я скептичний щодо цього: надто багато "тупого" фемінізму, надто багато легковажності чоловіки у собі викохали. Сподіваючись на Боже чудо та ласку, все ж я думаю, ми впадемо у дуже складну кризу. І лише поодинокі святі світитимуть нам як свічки посеред глупої ночі...

Есей другий

Що можна почути, коли промовити слово "відповідальність"? Кожен собі може дати відповідь, мій варіант наступний: це усвідомлення факту, що всі мої рішення конвертуються в конкретні дії, а дії – призводять до наслідків; і я здатний прийняти ці наслідки як результат саме моїх вчинків. Усвідомлення стає дією, а дія – змінює стан (і мій, і) довколишнього світу.

І як часто ми хочемо перекласти відповідальність на інших? Це дуже зручно: винуватий завжди хтось, але не я. Таким чином я стверджую, що є ідеальним, незмінно прекрасним.

А сама відповідальність передбачає можливість помилки, бо я не є ідеальною істотою, тому і добре, і погане я приймаю з розумінням власної обмеженості.

Відповідальність обмежує наші бажання та прагнення, бо коли чоловік усвідомлює наслідки, то і справи свої будує таким чином, щоб близькі люди були у безпеці. І це обмеження може бути некомфортним. Але на те відповідальність і має місце, щоб "закаляти" в чоловікові стриманість власних тілесних та духовних потягів.

Відповідальність — це дотримання тих обітниць, які заявляються привселюдно, бо сказане слово творить нову реальність довкола. І тоді ти вподібнюєшся до Христа. Як Христос керує небом та землею, так і чоловік, мовлячи слово, змінює довкола себе події та речі, бо за словом завжди йде дія. Слово без дії — лише звукова хвиля в повітрі.

Отже, бути відповідальним — це змінювати себе та світ довкола з урахуванням простої істини: світ не порожній, і якщо вже ми починаємо турбуватися про когось у цьому світі, то варто зробити все, щоб сповнити свої обіцянки!

Хіба той, хто з нами, не бажає цього? Тоді все це сенсу немає.

Есей перший

Любов... Хто з нас не прагне бути любимим, тим чи тією, хто становить цінність для іншої людини. Можна майже напевне стверджувати, що ця потреба закладена в нашому єстві фізіологічно. Часто любов плутають (або можна сплутати) із захопленням, що виникає на початку стосунків. Але любов — то значно ширше поняття.

Коли приблизно за рік гормональний коктейль припиняє "підігрівати" почуття, на перший план починають виходити глибоке розуміння думок, потреб, інтересів, мрій одне одного. Пристрасть починає "підігріватися" глибшим пізнанням одне одного, інтимними розмовами з найближчою людиною у світі. А на додачу з'являються спільні обов'язки у спільному господарстві, бо саме побут складає левову частку нашого життя.

Усе те, про що я пишу, в найповнішій мірі реалізується у шлюбі, і, звісно, всі три компоненти лише у шлюбі формують золоту тріаду найповнішого щастя, що його нам приготував Господь.

Чому в реальності ми бачимо зовсім інше — то, певно, тема окремої розмови. А от як пізнати іншого? Як стати близькими друзями? У мене є лише одна відповідь: говорити та пробувати ділитися думками.

Усі ми різні, маємо абсолютно різний досвід, традиції, виховання та сімейний контекст. І коли люди починають усім цим ділитися, то можна пізнавати одне одного, нашу реакцію на погляди і переконання. Якщо в такому спілкуванні виявляється розуміння та сприйняття, то можна перейти на інший рівень — допомогти один одному втілити мрію, подолати страхи або ж спонукати до справ та вчинків, які завжди відкладалися.

Це маленький приклад спільної роботи над стосунками. Маленький паросток, политий гормонами закоханості, починає рости від постійного та систематичного поливу словами й вчинками обох людей, котрі, спостерігаючи за ростом любові, отримують насолоду в тіні густих крон та від шелесту листків. І жодне палюче сонце не знищить це могутнє дерево любові.