Лист без номеру

(Від упорядника) Я не знаю, коли батько написав цього листа. Він не підписаний, жодної дати знайти не можу, можу лише припустити, що це трапилося після того як вони з мамою розлучилися, бо саме та весна була напрочуд теплою. Тепер, коли тата не стало і я перебираю його папери (а їх в нього виявилося ціле архівне сховище), то починаю розуміти скільки він написав. Цілі стоси листів, які він так і не відправив, щоденні листи до жінки, про існування якої я не підхрював довгий час, а коли дізнався, то було вже пізно. Я не можу уявити як можна писати щодня до стіни. Це ж дійсно так було - він писав у безнадії, просто писав, бо мав в голові чи в серці образ жінки, яку він знав багато - багато років тому. Як таке може бути? Як можна зберігати та плекати образ людини, котра сама змінюється, а ти про ці зміни нічого не знаєш? А коли зустрітися, то можна і розчаруватися, бо образ - це не людина...

Схиляюся до думки, що тато таким способом рятувався від реальности - від сварок, від проблем, від непорозумінь. Йому так простіше було сприймати все, це була його терапія. Кохання як терапія, любов, яку неможливо не те що помацати, але й побачити - як ліки...

Я переглядаю ці листи і мене непокидає одне питання - чи мав він надію побачити цю жінку ще раз?

Я тобі скажу що нині було. Я плакав, як дитина плакав. Я настільки був вражений тим напливом почуттів, які, здавалося, вже давно відійшли, їх не було, вони щезли і я не міг нічого відчувати вже довгі тижні, може й місяці. Але нині я просто був враженим...

Настала весна, час обрізання дерев. В моєму саду дерев достатньо, щоб мій час денний проходив максимально скоро. І хоч дерева вже не молоді, та хотілося їх максимально привести до здорового виду. Ти, мабуть, не знаєш як то робиться, то давай навчу тебе, хоч на словах.

Отже, для початку треба подивитися на дерево. Дивитися треба на нього дуже уважно, як на людину, котрій допомагаєш одягнутися або постригтися. Дерево через цілу весну, літо, осінь ростпе та розвивається, і тепер його треба привести до ладу. Людина ж миється, обрізає волосся та нігті, все для того, щоб інші люди могли без відрази спілкуватися та соціально взаємодіяти. Так само, коли ти дивишся на дерево, треба допоомогтй йому рости та розвиватися далі.

Кожен сорт чи вид дерева обрізається по - своєму. Персик обрізається так само як виноград - один паросток залишається на вегетацію, а інший - для плодоносіння. І щороку гілочки змінюються. Таким способом дерево та його гілочки оновлюються. Яблуню можна різними способами обрізати, я дотримуюся простого правила - залишаю центральний провідник, щоб дерево мало стрункий центральний стовбур, але щороку його трохи вкорочую на бокову гілочку, щоб воно повільніше росло догори.

Потім треба дивитися на те, що дерево не загущувалося до середини. Крону потрібно розрідити, прибравши гілки, що ростуть до середини дерева, а не назовні. Але, я зовсім забув, спочатку треба зрозуміти які великі гілки варто прибрати, щовесни треба прибирати не більше двох великих гілок. І вже потім проріджувати крону. Паралельно треба дивитися на гілки, що ростуть з великих гілок, щоб ці маленькі гілочки не були слабшими за більші і не витягували зайві корисні речовини.

І головне - всі бокові гілки треба обрізати так, щоб брунька вегетації "дивилися назовні" і потенційно росли вбік, а не вгору. Хух, мені вдалося це написати! Нколи не думав, що змоду хоч якось описати подібну процедуру.

Так от, обрізав я собі дерева, дивився на крону маленький дерев і раптово мені так захотілося, щоб ти була поруч, що я аж присів на мокру землю. Чи не впеврше в житті сильний нервовий порух в душі фізично притиснув мене до землі, в момент часу я вже подумав, що то інфаркт, але вчасно згадав, що в мене подібне вже було - у років двадцять. Такий собі невротичний шок. Тоді це було щось молоде та нетсртимне, тепер же - щось дуже глибоко - інтимне відчуття, так наче хто подув мені до голови гаряим полум'ям нестями.

Земля ще мокра, на ній сидіти не можна, а повітря не те щоб морозяне, а таке.... таке... прохолодне, ще нема в нім тепла. Я підставив дошку під дупу і довго сидів, просто дихав, згадуючи твоє лице. Я не міг його згадати, я плакав від цього забуття як дитина. Якби хто мене побачив в цьому стані, то сказав, що я здурів на старість. Я не міг добре згадати кольору твоїх очей, бо вже не був певним - вони блакитні чи зелені? І хоя я добре знав, що людині властиво забувати, та тепер я відчувся сліпим, тим хто втратив свій істинний зір. Я знав, що там має бути, але все одно не міг пробачити. Не має цьому випрадання.

Боже, я стільки днів думав над тим, що все буде добре, що я справлюся, а зараз - я просто серед розбитого корита. Початок Великого посту, початок руху до свята Воскресіння, а я почуваюся так наче все скінчено. Чомусь я так трагічно не відчувався тоді, коли пішов з роботи у безвість, коли втратив свою людину, котра була "припасованою" до мене, коли втратив свій шлюб, яким би він не був. А тепер, напередодні першого тижня посту я просто розвалився.

Плачучи я продовжував молитися і просити допомоги у Господа.

От зараз пишу ці слова в неділю увечері, думаю чим він може мені допомогти? Повернути мене в молодість, звернути час назад? Це суперечить самій логіці людського вільного вибору. Чи може скасує всі мої помилки? Знову - вільний вибір. Чи може мені зірватися і полетіти до тебе? І знову - а хіба в тебе не було вільного вибору мене відпускати чи не відпускати? Хіба в твоєму серці цей вибір не має права бути?

Я думав нині Боже слово мені допоможе, бо туга була замежевою. Нині була Євангелія про покликання Натанаїла, одного з апостолів. Ісус просто сказав йому "бачив тебе під смоковницею" і Натанаїл просто визнає його Божим сином Що там таке було під смоковницею? Наш отець казав, що було щось дуже важливе. І я собі думаю - може вчора я був під своєю смоковницею? Я плакав і просив Бога врятувати моє зруйноване життя. Я більше не мав надії, все, це дно, на яке я впав і повернутися сам сили не маю.

І легше не стає навіть тепер, коли кажу тобі ці слова. ти їх не чуєш, але я кажу тобі щовечора щось, як молитву кажу тобі.  Добре, що ти хоч жива, бо якби ти померла - то було б ще важче. І може і ще приїду до міста, зустріну тебе випадково, побачу якого кольору в тебе очі, згадаю ьвою посмішку і вже тепер точно не забуду, виріжу собі на серці їх, на моєму втомленому, старечому серці...

Лист від упорядника

 (Від упорядника) Всі ці листи батькові я знайшов цілком випадково. Після похорону я залишився в його хаті, щоб привесит все до ладу. Залишатися тут я не збирався. Хоч я можу жити тут, але не хочу. З моїм пораненням ноги, я вирішив бути ближчими до цивілізації, а це село - це просто орна діра. Ані людей, ані перспектив, а одним городом ти ситий не будеш.

І вирішив я прибрати все зайве, старий одяг викинути, інструменти - продати, перевірити всі замки, встановити жалюзі. Роботи в мене було багато. І перший же день я почав з комори. за мішками із зерном та кукурудзою я знайшов дивовижну річ - повністю металеву скриню, закриту на велику колодку. Жартома, я собі подумав, що то тато скраби зберігали в подібній скрині. Вона убла такою суцільно звареною, прикрашеною невеличкими кованими металевими вставками. Наче якийсь середньовічний скраб там мав бути. Тато у розмовах ніколи не згадували про щось подібне, у заповіті не було навіть натяку на таку скриню.

Мені стало цікаво. Що ж таке міг тато ховати? Ясно, що це щось цінне, бо скриня виглядала абсолютно непроникною - ані миша би не пролізла, ані вогонь би не знищив, ані вода, якби щось підтопило скриню. І це саме не металевий зварений ящик, а сама що не є скриня. Пластини з яких вона була звареною, були гарно очищені від іржі, не скороблені, але рівні у своїй площині, Я думаю абсолютно непроникною для води вона не була, але цього і не вимагалося, напевно вона в океані плавати не мала. Металеві платини були повністю провареними, це була не точкова зварка, а суцільний шов. Праці на цю металеву "бандуру" пішло багато.

Ще більше мені було дивно, що тао не згадував про щось подібне. Ми не дуже спілкувалися останні роки, все - таки далекими трохи були, але після нашого спільного нещастя, я таки трохи частіше його навідував. Він завжди тримався впевнено, спокійно. В тому місці, де стояла скриня, завжди стояли мішки і зерном, а потім - ящики, до яких мало хто заглядав. Років десять тому я в тому кутку прибирав, але нічого подібного не бачив. І це ще більше розпалювало мою цікавість.

Треба було спробувати відкрити скриню. Величезна і груба колодка видавалася непритупною. Не було й мови, щоб спробувати знайти до неї ключа, жодних настанов чи вказівок тато мені не надавали. Могли би зоч в заповіті згадати, бо його раптова смерть не давала шансу на спілкування та спокійний відхід.

Тому довелося мені шукати болгарку та пробувати розрізати. Для цього треба було знайти переноску до електрики, чимось підважити колодку, закріпити струбцинами та повільно різати. Дуже не зотілося пошкодити сам метал, його можна було розрізати чи продати. Колодка виявилася міцною, спиляв половину маленького диску по металу.

І ось настав момент, коли я завершав різати, дуже кортіло вже подивитися що так надійно було схованим в такій монолітній скриньці. Моєму здивуванню не було меж - скриня була заповнена піском, просіяним, сухим піском. Із середини вона була ще й трхи герметизованою, мабуть пісок не мав відволожуватися від оснньо - зимової погоди. Я відкрив рота від здтвування, почухав собі чоло і вирішив, що мій тато здурів. Повна скриня сухого піску. не дарма кажуть - старі люди на старість починають дуріти.

Спересердя я стукнув кулаком по піску, і вийшов звук не глухий. Я тоді запхав руку і... витягнув гарно складений конверт. Я ще глибше нирнув - і ще один витягнув, і ще один... Їх було дуже багато. В піску були конверти. Це вже пізніше я їх наразував тисячі. Тисячі листів, невідправлених листів, без адресату.

Той перший лис я відкрив і почав читати:

"... Сьогодні погода була погожою, мій пес гавкав цілу ніч як дурний, перекрикуючи сусідського Джека. Здуріти можна, але знову мушу в обід досипати. Мені то навіть подобається, в літню спеку спати собі в прохолодній кімнаті, бо пес мене вночі будив. Він зараза такий хитрий - лащиться до мене, знає що винуватий.... Сусіди знов свого кота загубили, приходили питати чи я не бачив. Але я то добре знаю чого вони приходили - подивитися що то я там таке роблю зі свохми ворітьми. А я просто їх перемальовував стареньким пульвиризатором, якого позичив в старому Феді..."

І все в подібному дусі було написаним. Який то рік яка дата? Нічого не було, був лише номер листа - 10034. Що то означає? що означають ці числа? Я почав з піску витягувати лист на листом. Спочатку читав, але скоро побачив, що з цим заняттям настав передввечірок, сонце опускалося і забирало із собою денне свіітло, я навіть не помічав як в напівтемряві пробував ситати татів почерк.

Мені було зрозуміло - тут тисячі листів і прочитати я їх не встигну і за рік. Моєму розпачу не було меж, це був розпач на межі істерики. Як? Чому? Навіщо? На останнє питання я скоро знайшов відповідь. Тато колись розказували, що в стародавні часи папіруси обов'язково пересипали піском, щоб написане гарно присихало до папірусу і тоді написане слово зберігалося довго. Але навіщо було так робити в наші часи? Нащо було зберігати те про що ніхто не мав ані єдиної здогадки що воно може існувати? А може тато реально став несповна розуму від хвороби?

У розпачі я затулив обличчя руками і заплакав. Заплакав за моїм татом. Мені задося, що він був таким самотнім, що мусів писати ці листи, щоб якось відволіктися, забутися від самотності в уявному спілкуванні. А я такий невдячний був, що навіть не навідувався. Він, неід.альний мій тато придумав собі когось, або писав то сам до себе, що таки дотриматися того правала - людині потрібна людина... Він котрий обрав самостність тоді, коли настав час розставання з мамою, мама, котра і не була проти цього. Що цей бідний чоловік мав робити вечорами, коли сідало сонце і темрява поглинала землю?..

Я закрив скриню, поскладавши листи, притасував так, щоб миша не залізла, повісив колодку з твердою впевненістю почати завтра сортувати. Треба з цим розібратися, просто так залишати цей спадок не можна.

Лист триста третій

Сьогодні був цікавий день. Всі наші колеги поїхали на інвентаризацію, а ми залишилися з тобою працювати над договорами з постачання.

Це було дивно і водночас цікаво. Ми лише удвох. Чи міг я дійсно працювати? О, так міг, але не над договорами. Я навмисно пишу одразу запис до щоденника, щоб не pабути цих миттєвостей ніколи. Я хочу їй пам'ятати так я пам'ятають свій перший поцілунок, свою першу розлуку, свої найкращі миті життя. От буду в старості їх перечитувати тобі, і знаєш якою буде ця насолода....

А тимчасом моє серце гупало та калатало невпинно. Я не міг зупинитися раптової тахікардії. Я так останнього разу хвилювався, коли вперше обіймав дівчину. А я не збирався тебе навіть обіймати, ми просто мали бути удвох, навпроти, працювати з документами.

Господи, це ж неймовірне відчуття! Що ж ц е має бути за хімія у мене, коли навіть не торкаючись до тебе, одна думка, що ми будемо удвох, викликає майже серцевий напад. Мабуть справжня любов має трохи вбивати. Але ні, почекай, мене ще вбивати не треба, я ще хочу любити тебе, тому не поспіщай мене убивати.

Глибоко дихачи, я сяк так привів себе до ладу. Але все починалося знову, коли ти з усміхом дивилася в мої очі. Що не кажіть, а очі багато що можуть розказати. Очима можна спопелити, коли ненависть переповнює людину; очима можна приголубити, коли лдину переповнює почуття вдячности та любови; очима можна довести до отупіння, коли лише байдужість залишається на оперелі почуттів. Воїстину правду кажуть - очі вікна душі, як душа чорна - той очі будуть порожніми та злими.

І в цей момент я вирішив розслабитися. Що може трапитися? Поруч мене дівчина, жінка, котра спопелила мене в перший же день. Це що так погано? Це ж прекрасно. І я вирішив, цілком спонтанно, погратися в одну гру. Колись в дитинстві я дуже любив читати лицарські романи. В них лицар так шляхетно зверталися до своїх коханих, що я іноді думав про себе - а чи правда це? Звісно, вже пізніше я дізнався, що це не правда, що ці книги - це діти епохи романтизму. Але сама ідея мені сподобася.

- Дай мені документ від нашого головного постачальника.

- Секундо, о прекрасна панно, дайте мить і ваш наказ буде виконаним! - ти витріщила очі та не знала що робити - смітися чи сприймати все це серйозно?

- Що?.. Ти... на приколі?

- О зовсім ні, принцесо, як ваш підлеглий я спробую виконати ваше прохання якнайшвидше - і я дійсно побіг до стелажу шукати потрібний документ, граючи посміх та викидаючи теки документів. Твої очі розширилися ще більше.

- Ти що таке робиш??!! - я в голосі чув подив, наче ти спостерігала не за колегою, а за диваком, клоуном чи навіженим.

- Я виконую ваше побажання, о моя королівно!

- Та досить вже грати вар'ята! Перестань, в нас купа роботи! - ти вже починала дратуватися

- О моя королівно - і я вклонився так наче дійсно був при дворі королівни... Франції - але ж ви самі наказали вас якнайшвидше принести документ, і я безмірно вдячний, що ви це доручили мені.

- Звичайно тобі, тут же більше нікого немає!

- Бачите, як я завбачливо всіх спровадив, щоб принести вам насолоду одержати документ з моїх відданих рук.

- Спровадив! - ти засміялася так щиро та весело, нарешті ти все зрозуміло. І до твоєї честі, ти вирішила мені підіграти. - Отже, якщо ви, сеньоре, вирішили мені служити, то давайте документ якнайшвидше.

- Слухаюся, зараз ще переверну кілька стелажів і неодмінно його знайду!

- Стелажі не чіпайте! - я почува владний голос кеоролівни. "Ну чоловіче, ця жінка справжня королівна".

- Безперечно слухаюся!

- Слухайтеся, слухайтеся! - ти заходилася сміхом таким дзвінким, що аж вуха заболіли.

- Смійтеся, панно, вам це дуже пасує, ваш сміх неначе потік живої води, котрий тече і протікає через мою душу прямісінько до мого серця. Не переставайте сміятися, наповнюйте мій світ сонцем та днем серед ночі. - Ти повільно почала зупинятися у сміхові, і відкритися здивованими очима дивитися на мене. А я не збирався зупинятися. - Ви смієтеся з мене, а я щоночі припадаю до землі і плачу, плачу над своєю долею, що не можу торкнутися навіть краю вашої сукні, що не смію наблизитися до вас, щоби взяти вас за руку і повести у той край, звідки немає вороття, у край щастя та миттєвостей, котрі ви не зможете забути. І тоді моє лице вкривається сльозами, я дивлюся на місяць, що яскраво входить до мого дому - і він гладить мене по голові, витираючи сльози...

- Дай.... дай мені документ - ти опустила погляд і я побачив рячний рум'янок на твоїх щоках. "Ти дивися, інфракт може бути не лише в мене..."

Лист дві тисячі дев'ятсот восьмий

Нині я прокинувся рано. Та якщо чесно - і не лягав спати. Я не міг заснути, крутився, перекидався, а надранок, коли вже ранішнє сонце заглядало до мого вікна, я зірвався і почав одягатися. Витягунв з тісної старої шафи свій новий костюм. Мені чомусь захотілося цього дня прийти так одягненим. Ти не любиш, коли чоловіки так одягаються, і я не люблю, але нині вирішив тобі зробити зле, навмисно. Може зі мною не погоджуватися, та тобі також дуже пасує діловий стиль. Ті костюми, які ти одягаєш зрідка, роблять із тебе справжню леді. Ти робишся такою собі піковою дамою, ти як вирок тому чоловікові, що спробує до тебе доторкнутися.

У шухлядах я знайшов нові мешти. Думав, що колись пригодяться на якусь урочистість. Але тепер це не актуально. Якою може бути урочистість, коли моє серце вирване і десь лежить, гниє на смітнику?.. Чи має значення, в якому взутті йти на свою страту? завжди собі думав що відуваються люди, котрі чітко знають, що це їхній останній день на землі? Увечері вони перетворяться на безладний лантух нутрощів, котрі одразу починають гнити та розкладатися? Бо я зараз відчуваю апатію, я наче хворий на рак, котрі відчував то покращення, то погіршення свого стану, але неодмінно думав, що настане момент покращення. Але нічого не настало, було гірше і гірше, і в міру того погіршання в мені почала пробуджуватися величезна апатія.

Тож приречені на смерть, мабуть, відчувають всесвітнього масштабу апатію. Яка різниця що можна зробити за ті лічені хвилини, що їх доведеться прожити? Чи має сенс залишати сенс тоді, коли час твій вичерпано і залишається хіба молитися, сподіватися, що там, після кінця всього, настане якесь милосердя від невидимого Бога. Або бути переконаним, що нічого не буде і це остаточний кінець...

От за останні два тижні в мені наростала апатія. Я міг годинами сидіти і дивитися на квітку, що стояла навпроти твого робочого місця, імпровізований столик робитв для неї щось подібне до трону. Квітка не заважала спростерігати за тим як ти працюєш. Я довго задивлявся як твої руки перебираються папери, як ти зосереджено вдивляєшся в монітор комп'ютера, як щось напружено вдивляєшся.

Одного разу ми зустрілися поглядом. Мовчки дивилися один на одного. Я не знаю яким був мій погляд, але твій був відсторонено - холодним. Так напевно смерть дивиться, коли востаннє людина робить глибовий видих і помирає. І не було в ньому ненависті чи злості, була байдужість, може трохи жовчі із домішками осіннього дощу. Відвівши погляд, ти продовжила працювати, а я сперся на крісло і дивився у стелю наче під дією якихось наркотиків. А потім я прийшов додому і довго сидів з вимкненим світлом, слухаючи другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром.

Цими днями я не жалівся долі і не плакав, я просто спокійно спостерігав як хвиля за хвилею апатія на мене навалюється. "Може це депресія?" - часто питав я себе. Може й так, але ж два тижні можна побути у депресії, можена ж нічого не хотіти і останні години спостерігати тебе? Можу я собі це дозволити - попрощатися з коханням свого життя так як прощаються справжні мужчини? Чи може я маю бути бездушним?

Я не бажаю бути подібним егоїстом. Я збираюся оплакувати все щиро та водночас незримо. Це лише моє горе, лише мій вибір піти і більше ніколи не бачити тебе. "Я думав воно пройде, але ж не проходить. Я думав я зможу це перебороти, але не виходить. То що ж мені робити в подібній ситуації? Чекати моменту, коли я зійду з розуму? Звернутись до психолога?" І після цього я в безсиллі кричав і відтискався вдома від підлоги доти поки не падав без сили.

А день мого звільнення наближався. Я мав піти, зачинити за собою двері і більше не приходити, відрізати цей етап мого життя і забути тебе. Бути з тобою я не можу, бути отак і щодня тебе бачити - не можу. То що я ще можу зробити, якщо не лоботомію у власній душі? Можна ще виріщати серце і викинути геть. А, точно, це вже зроблено, от тільки біда одразу наступного дня я його знайшов на місці - воно стукало, боліло і любило.

А нині я прийду, попрощаюся з усіма, віддам всі свої матеріальні цінності і тихо закрию двері, не обернуся до тебе, не подивлюся востаннє, бо ти нині у відпустці, зі сім'єю...