(Від упорядника) Всі ці листи батькові я знайшов цілком випадково. Після похорону я залишився в його хаті, щоб привесит все до ладу. Залишатися тут я не збирався. Хоч я можу жити тут, але не хочу. З моїм пораненням ноги, я вирішив бути ближчими до цивілізації, а це село - це просто орна діра. Ані людей, ані перспектив, а одним городом ти ситий не будеш.
І вирішив я прибрати все зайве, старий одяг викинути, інструменти - продати, перевірити всі замки, встановити жалюзі. Роботи в мене було багато. І перший же день я почав з комори. за мішками із зерном та кукурудзою я знайшов дивовижну річ - повністю металеву скриню, закриту на велику колодку. Жартома, я собі подумав, що то тато скраби зберігали в подібній скрині. Вона убла такою суцільно звареною, прикрашеною невеличкими кованими металевими вставками. Наче якийсь середньовічний скраб там мав бути. Тато у розмовах ніколи не згадували про щось подібне, у заповіті не було навіть натяку на таку скриню.
Мені стало цікаво. Що ж таке міг тато ховати? Ясно, що це щось цінне, бо скриня виглядала абсолютно непроникною - ані миша би не пролізла, ані вогонь би не знищив, ані вода, якби щось підтопило скриню. І це саме не металевий зварений ящик, а сама що не є скриня. Пластини з яких вона була звареною, були гарно очищені від іржі, не скороблені, але рівні у своїй площині, Я думаю абсолютно непроникною для води вона не була, але цього і не вимагалося, напевно вона в океані плавати не мала. Металеві платини були повністю провареними, це була не точкова зварка, а суцільний шов. Праці на цю металеву "бандуру" пішло багато.
Ще більше мені було дивно, що тао не згадував про щось подібне. Ми не дуже спілкувалися останні роки, все - таки далекими трохи були, але після нашого спільного нещастя, я таки трохи частіше його навідував. Він завжди тримався впевнено, спокійно. В тому місці, де стояла скриня, завжди стояли мішки і зерном, а потім - ящики, до яких мало хто заглядав. Років десять тому я в тому кутку прибирав, але нічого подібного не бачив. І це ще більше розпалювало мою цікавість.
Треба було спробувати відкрити скриню. Величезна і груба колодка видавалася непритупною. Не було й мови, щоб спробувати знайти до неї ключа, жодних настанов чи вказівок тато мені не надавали. Могли би зоч в заповіті згадати, бо його раптова смерть не давала шансу на спілкування та спокійний відхід.
Тому довелося мені шукати болгарку та пробувати розрізати. Для цього треба було знайти переноску до електрики, чимось підважити колодку, закріпити струбцинами та повільно різати. Дуже не зотілося пошкодити сам метал, його можна було розрізати чи продати. Колодка виявилася міцною, спиляв половину маленького диску по металу.
І ось настав момент, коли я завершав різати, дуже кортіло вже подивитися що так надійно було схованим в такій монолітній скриньці. Моєму здивуванню не було меж - скриня була заповнена піском, просіяним, сухим піском. Із середини вона була ще й трхи герметизованою, мабуть пісок не мав відволожуватися від оснньо - зимової погоди. Я відкрив рота від здтвування, почухав собі чоло і вирішив, що мій тато здурів. Повна скриня сухого піску. не дарма кажуть - старі люди на старість починають дуріти.
Спересердя я стукнув кулаком по піску, і вийшов звук не глухий. Я тоді запхав руку і... витягнув гарно складений конверт. Я ще глибше нирнув - і ще один витягнув, і ще один... Їх було дуже багато. В піску були конверти. Це вже пізніше я їх наразував тисячі. Тисячі листів, невідправлених листів, без адресату.
Той перший лис я відкрив і почав читати:
"... Сьогодні погода була погожою, мій пес гавкав цілу ніч як дурний, перекрикуючи сусідського Джека. Здуріти можна, але знову мушу в обід досипати. Мені то навіть подобається, в літню спеку спати собі в прохолодній кімнаті, бо пес мене вночі будив. Він зараза такий хитрий - лащиться до мене, знає що винуватий.... Сусіди знов свого кота загубили, приходили питати чи я не бачив. Але я то добре знаю чого вони приходили - подивитися що то я там таке роблю зі свохми ворітьми. А я просто їх перемальовував стареньким пульвиризатором, якого позичив в старому Феді..."
І все в подібному дусі було написаним. Який то рік яка дата? Нічого не було, був лише номер листа - 10034. Що то означає? що означають ці числа? Я почав з піску витягувати лист на листом. Спочатку читав, але скоро побачив, що з цим заняттям настав передввечірок, сонце опускалося і забирало із собою денне свіітло, я навіть не помічав як в напівтемряві пробував ситати татів почерк.
Мені було зрозуміло - тут тисячі листів і прочитати я їх не встигну і за рік. Моєму розпачу не було меж, це був розпач на межі істерики. Як? Чому? Навіщо? На останнє питання я скоро знайшов відповідь. Тато колись розказували, що в стародавні часи папіруси обов'язково пересипали піском, щоб написане гарно присихало до папірусу і тоді написане слово зберігалося довго. Але навіщо було так робити в наші часи? Нащо було зберігати те про що ніхто не мав ані єдиної здогадки що воно може існувати? А може тато реально став несповна розуму від хвороби?
У розпачі я затулив обличчя руками і заплакав. Заплакав за моїм татом. Мені задося, що він був таким самотнім, що мусів писати ці листи, щоб якось відволіктися, забутися від самотності в уявному спілкуванні. А я такий невдячний був, що навіть не навідувався. Він, неід.альний мій тато придумав собі когось, або писав то сам до себе, що таки дотриматися того правала - людині потрібна людина... Він котрий обрав самостність тоді, коли настав час розставання з мамою, мама, котра і не була проти цього. Що цей бідний чоловік мав робити вечорами, коли сідало сонце і темрява поглинала землю?..
Я закрив скриню, поскладавши листи, притасував так, щоб миша не залізла, повісив колодку з твердою впевненістю почати завтра сортувати. Треба з цим розібратися, просто так залишати цей спадок не можна.
Немає коментарів:
Дописати коментар