Нині я прокинувся рано. Та якщо чесно - і не лягав спати. Я не міг заснути, крутився, перекидався, а надранок, коли вже ранішнє сонце заглядало до мого вікна, я зірвався і почав одягатися. Витягунв з тісної старої шафи свій новий костюм. Мені чомусь захотілося цього дня прийти так одягненим. Ти не любиш, коли чоловіки так одягаються, і я не люблю, але нині вирішив тобі зробити зле, навмисно. Може зі мною не погоджуватися, та тобі також дуже пасує діловий стиль. Ті костюми, які ти одягаєш зрідка, роблять із тебе справжню леді. Ти робишся такою собі піковою дамою, ти як вирок тому чоловікові, що спробує до тебе доторкнутися.
У шухлядах я знайшов нові мешти. Думав, що колись пригодяться на якусь урочистість. Але тепер це не актуально. Якою може бути урочистість, коли моє серце вирване і десь лежить, гниє на смітнику?.. Чи має значення, в якому взутті йти на свою страту? завжди собі думав що відуваються люди, котрі чітко знають, що це їхній останній день на землі? Увечері вони перетворяться на безладний лантух нутрощів, котрі одразу починають гнити та розкладатися? Бо я зараз відчуваю апатію, я наче хворий на рак, котрі відчував то покращення, то погіршення свого стану, але неодмінно думав, що настане момент покращення. Але нічого не настало, було гірше і гірше, і в міру того погіршання в мені почала пробуджуватися величезна апатія.
Тож приречені на смерть, мабуть, відчувають всесвітнього масштабу апатію. Яка різниця що можна зробити за ті лічені хвилини, що їх доведеться прожити? Чи має сенс залишати сенс тоді, коли час твій вичерпано і залишається хіба молитися, сподіватися, що там, після кінця всього, настане якесь милосердя від невидимого Бога. Або бути переконаним, що нічого не буде і це остаточний кінець...
От за останні два тижні в мені наростала апатія. Я міг годинами сидіти і дивитися на квітку, що стояла навпроти твого робочого місця, імпровізований столик робитв для неї щось подібне до трону. Квітка не заважала спростерігати за тим як ти працюєш. Я довго задивлявся як твої руки перебираються папери, як ти зосереджено вдивляєшся в монітор комп'ютера, як щось напружено вдивляєшся.
Одного разу ми зустрілися поглядом. Мовчки дивилися один на одного. Я не знаю яким був мій погляд, але твій був відсторонено - холодним. Так напевно смерть дивиться, коли востаннє людина робить глибовий видих і помирає. І не було в ньому ненависті чи злості, була байдужість, може трохи жовчі із домішками осіннього дощу. Відвівши погляд, ти продовжила працювати, а я сперся на крісло і дивився у стелю наче під дією якихось наркотиків. А потім я прийшов додому і довго сидів з вимкненим світлом, слухаючи другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром.
Цими днями я не жалівся долі і не плакав, я просто спокійно спостерігав як хвиля за хвилею апатія на мене навалюється. "Може це депресія?" - часто питав я себе. Може й так, але ж два тижні можна побути у депресії, можена ж нічого не хотіти і останні години спостерігати тебе? Можу я собі це дозволити - попрощатися з коханням свого життя так як прощаються справжні мужчини? Чи може я маю бути бездушним?
Я не бажаю бути подібним егоїстом. Я збираюся оплакувати все щиро та водночас незримо. Це лише моє горе, лише мій вибір піти і більше ніколи не бачити тебе. "Я думав воно пройде, але ж не проходить. Я думав я зможу це перебороти, але не виходить. То що ж мені робити в подібній ситуації? Чекати моменту, коли я зійду з розуму? Звернутись до психолога?" І після цього я в безсиллі кричав і відтискався вдома від підлоги доти поки не падав без сили.
А день мого звільнення наближався. Я мав піти, зачинити за собою двері і більше не приходити, відрізати цей етап мого життя і забути тебе. Бути з тобою я не можу, бути отак і щодня тебе бачити - не можу. То що я ще можу зробити, якщо не лоботомію у власній душі? Можна ще виріщати серце і викинути геть. А, точно, це вже зроблено, от тільки біда одразу наступного дня я його знайшов на місці - воно стукало, боліло і любило.
А нині я прийду, попрощаюся з усіма, віддам всі свої матеріальні цінності і тихо закрию двері, не обернуся до тебе, не подивлюся востаннє, бо ти нині у відпустці, зі сім'єю...
Немає коментарів:
Дописати коментар