(Від упорядника) Я не знаю, коли батько написав цього листа. Він не підписаний, жодної дати знайти не можу, можу лише припустити, що це трапилося після того як вони з мамою розлучилися, бо саме та весна була напрочуд теплою. Тепер, коли тата не стало і я перебираю його папери (а їх в нього виявилося ціле архівне сховище), то починаю розуміти скільки він написав. Цілі стоси листів, які він так і не відправив, щоденні листи до жінки, про існування якої я не підхрював довгий час, а коли дізнався, то було вже пізно. Я не можу уявити як можна писати щодня до стіни. Це ж дійсно так було - він писав у безнадії, просто писав, бо мав в голові чи в серці образ жінки, яку він знав багато - багато років тому. Як таке може бути? Як можна зберігати та плекати образ людини, котра сама змінюється, а ти про ці зміни нічого не знаєш? А коли зустрітися, то можна і розчаруватися, бо образ - це не людина...
Схиляюся до думки, що тато таким способом рятувався від реальности - від сварок, від проблем, від непорозумінь. Йому так простіше було сприймати все, це була його терапія. Кохання як терапія, любов, яку неможливо не те що помацати, але й побачити - як ліки...
Я переглядаю ці листи і мене непокидає одне питання - чи мав він надію побачити цю жінку ще раз?
Я тобі скажу що нині було. Я плакав, як дитина плакав. Я настільки був вражений тим напливом почуттів, які, здавалося, вже давно відійшли, їх не було, вони щезли і я не міг нічого відчувати вже довгі тижні, може й місяці. Але нині я просто був враженим...
Настала весна, час обрізання дерев. В моєму саду дерев достатньо, щоб мій час денний проходив максимально скоро. І хоч дерева вже не молоді, та хотілося їх максимально привести до здорового виду. Ти, мабуть, не знаєш як то робиться, то давай навчу тебе, хоч на словах.
Отже, для початку треба подивитися на дерево. Дивитися треба на нього дуже уважно, як на людину, котрій допомагаєш одягнутися або постригтися. Дерево через цілу весну, літо, осінь ростпе та розвивається, і тепер його треба привести до ладу. Людина ж миється, обрізає волосся та нігті, все для того, щоб інші люди могли без відрази спілкуватися та соціально взаємодіяти. Так само, коли ти дивишся на дерево, треба допоомогтй йому рости та розвиватися далі.
Кожен сорт чи вид дерева обрізається по - своєму. Персик обрізається так само як виноград - один паросток залишається на вегетацію, а інший - для плодоносіння. І щороку гілочки змінюються. Таким способом дерево та його гілочки оновлюються. Яблуню можна різними способами обрізати, я дотримуюся простого правила - залишаю центральний провідник, щоб дерево мало стрункий центральний стовбур, але щороку його трохи вкорочую на бокову гілочку, щоб воно повільніше росло догори.
Потім треба дивитися на те, що дерево не загущувалося до середини. Крону потрібно розрідити, прибравши гілки, що ростуть до середини дерева, а не назовні. Але, я зовсім забув, спочатку треба зрозуміти які великі гілки варто прибрати, щовесни треба прибирати не більше двох великих гілок. І вже потім проріджувати крону. Паралельно треба дивитися на гілки, що ростуть з великих гілок, щоб ці маленькі гілочки не були слабшими за більші і не витягували зайві корисні речовини.
І головне - всі бокові гілки треба обрізати так, щоб брунька вегетації "дивилися назовні" і потенційно росли вбік, а не вгору. Хух, мені вдалося це написати! Нколи не думав, що змоду хоч якось описати подібну процедуру.
Так от, обрізав я собі дерева, дивився на крону маленький дерев і раптово мені так захотілося, щоб ти була поруч, що я аж присів на мокру землю. Чи не впеврше в житті сильний нервовий порух в душі фізично притиснув мене до землі, в момент часу я вже подумав, що то інфаркт, але вчасно згадав, що в мене подібне вже було - у років двадцять. Такий собі невротичний шок. Тоді це було щось молоде та нетсртимне, тепер же - щось дуже глибоко - інтимне відчуття, так наче хто подув мені до голови гаряим полум'ям нестями.
Земля ще мокра, на ній сидіти не можна, а повітря не те щоб морозяне, а таке.... таке... прохолодне, ще нема в нім тепла. Я підставив дошку під дупу і довго сидів, просто дихав, згадуючи твоє лице. Я не міг його згадати, я плакав від цього забуття як дитина. Якби хто мене побачив в цьому стані, то сказав, що я здурів на старість. Я не міг добре згадати кольору твоїх очей, бо вже не був певним - вони блакитні чи зелені? І хоя я добре знав, що людині властиво забувати, та тепер я відчувся сліпим, тим хто втратив свій істинний зір. Я знав, що там має бути, але все одно не міг пробачити. Не має цьому випрадання.
Боже, я стільки днів думав над тим, що все буде добре, що я справлюся, а зараз - я просто серед розбитого корита. Початок Великого посту, початок руху до свята Воскресіння, а я почуваюся так наче все скінчено. Чомусь я так трагічно не відчувався тоді, коли пішов з роботи у безвість, коли втратив свою людину, котра була "припасованою" до мене, коли втратив свій шлюб, яким би він не був. А тепер, напередодні першого тижня посту я просто розвалився.
Плачучи я продовжував молитися і просити допомоги у Господа.
От зараз пишу ці слова в неділю увечері, думаю чим він може мені допомогти? Повернути мене в молодість, звернути час назад? Це суперечить самій логіці людського вільного вибору. Чи може скасує всі мої помилки? Знову - вільний вибір. Чи може мені зірватися і полетіти до тебе? І знову - а хіба в тебе не було вільного вибору мене відпускати чи не відпускати? Хіба в твоєму серці цей вибір не має права бути?
Я думав нині Боже слово мені допоможе, бо туга була замежевою. Нині була Євангелія про покликання Натанаїла, одного з апостолів. Ісус просто сказав йому "бачив тебе під смоковницею" і Натанаїл просто визнає його Божим сином Що там таке було під смоковницею? Наш отець казав, що було щось дуже важливе. І я собі думаю - може вчора я був під своєю смоковницею? Я плакав і просив Бога врятувати моє зруйноване життя. Я більше не мав надії, все, це дно, на яке я впав і повернутися сам сили не маю.
І легше не стає навіть тепер, коли кажу тобі ці слова. ти їх не чуєш, але я кажу тобі щовечора щось, як молитву кажу тобі. Добре, що ти хоч жива, бо якби ти померла - то було б ще важче. І може і ще приїду до міста, зустріну тебе випадково, побачу якого кольору в тебе очі, згадаю ьвою посмішку і вже тепер точно не забуду, виріжу собі на серці їх, на моєму втомленому, старечому серці...
Немає коментарів:
Дописати коментар