День жертовності 20 лютого 2014 року

Цей я запам'ятав не так добре як мені цього хотілося б.

То був час, коли я вже став батьком, ось вже пів року. Коли компанія, в якій я працювати вже ось 4 роки проходила черговий етап реструктуризації, значна частина колег, з якими я працював, були звільненими. І то був наслідок великого обвалу цін на сільськогосподарську продукцію. Ми  знаходили ся в офісі, що його організували у старому "совковому" приміщенні колишніх профспілок. Пригадую погоду тоді була морозною, але не сніговою... 

Я прийшов на робоче місце, розвал компанії розвалом, але мене поки не звільнили, а сплачувати кредит потрібно, годувати сім'ю також, ремонт в квартирі ще не був повністю завершеним... Потрібно було працювати.

Протест на майдані виглдав загрозливо, вже були перші вбиті та поранені, почали викрадати активістів і все рухалося до більш серйозної провокації, але те, що трапилося 20 лютого вишло за всі можливості прогнозування. Десять, двадцять, тридцять... Я побачив як мій російськомовний колега з Дніпра схопився за голову і плакав, повторюючи "Подивися скільки людей вони вбили..."

І цілий день ми спостерігали за перебігом подій, увчері пішли на наш місцевий майдан. Пригадую, що після цього ми ще робили збірку для допоомги протестуючим.

Отой розпач мого колеги не раз і не два охоплював мене протягом цих десяти років. Анексія Криму, війна на Донбасі, мобілізація, котра пройшла мимо і на яку я так і не відважився піти. Подальше АТО, видимість нормальности, і нова війна, також лютий, але вже 2024 року... Здається проминуло стільки подій, що їх вистачить на століття. А минуло якісь десять років...

Того 20 лютого ми стали свідками як беззахисні люди в пориві власного поклику справедливости, відчуття того, що за ними правда та добро, пішли вперед в падали під зливою куль. І це виглядає, може, настільки наївним наскільки є і жертовним. Відчуття, що за тобою правда, справедливість окрилює навіть там, де свистять кулі. І в умовах нещадного розстрілу більшість людей залишалися справжніми людьми, котрі допомагають і гинуть заради порятунку інших. Клали своєж власне життя заради порятунку інших.

Таке забувати не можна. Добре що нині в школах мої діти згадали загиблих, бо в моєму офісі не було жодної згадки про героїв, жодного слова. А хтось казав, що "люди живуть доти допоки про них пам'ятать". Ми можемо назавжди піти в небуття, але воскреснути в архівах та на сторінках спогадів. Сподіваюся ці мої слова не пропадуть в невідомості.

Вічна пам'ять тим хто не боявся, тим хто першими пожертвував життям заради майбутного України...

Шегренева шкіра

 Останні публікації на сайті ресурсу Дзеркало тижня змушують добре замислитися. В цих публікаціях йде мова про еміграцію з України в умовах війни. Статус тимчасово біженця одержало від 4 до 5 мільйонів українців. і це лише офіційні числа. Зовсім нещодавно німецькі газети писали про потенційних 10 мільйонів біженців у разі поразки України.

Враховуючи чисельність нашого населення, то вимальовується катастрофічна перспектива. Довга війна може значно знекровити наш народ. Уявімо на хвилю, що активна фаза війни триває довгий час. Що тоді буде з молоддю? Якою вони будуть бачити перспективу залишатися в державі, в якій немає жодних гарантій припининення війни і перспектива піти служити до війська є цілком реальною. І це служба є по суті безстроковою?..

Я вже спостерігаю тенденції до виїзду дітей, котрим не виповнилося 18 років навчатися закордон або просто виїхати, щоб без жодної освіти почати працювати, аби лише не воювати; не всі можуть собі дозволити освіту навіть в університетах центральної Європи, тому виїзд сприймається як спосіб врятуватися від війни. Залишаються люди, котрі виїхати не можуть, бо виїзд заборонений. І це люди активного віку, котрі вже через років 20 будуть у передпенсійному віці. таким чином перспектива різкого скорочення населення в перспективі найближчих 30 років практично гарантовано. Економічний розвиток, що базується на зростанні кількості населення є недосяжною метою.

Серед мого оточення обговорюють війну вкрай неохоче, так наче розмова про бойові дії означає автоматичне відправлення на фронт тих хто про це говорить. Про те як врятувати дітей активно думають ті, хто не хоче відправляти їх на фронт, де можна одержати важке поранення і на все життя залишитися на чиємусь утриманні, розуміють люди, що грошей утримувати всіх на соціальних виплатах не буде. Якщо колись і говорили про пенсію, то тепер всі розуміють, що ніякої пенсії не буде після війни.

Та й що означає оте «після війни»?.. Завершення війни в подібному пригніченому суспільному стані на умовах Росії означатиме тотальне розчарування, що його погасити буде нічим. Ані церква ані інші інституції не зможуть зупинити ту деградацію, що ми її одержимо. Подібне перемирʼя я означатиме наше зникнення як народу. Без гарантій безпеки, без гарантії, що нічого не повториться, українці потроху зможуть дійти до того стану деградації, коли росіяни ліком спокійно зайдуть на нашу територію як на парад і візьміть стільки скільки їм захочеться. Бо не буде ані матеріальної ані людської спроможності чинити опір, ми звурдимося як шагренева шкіра.

Матеріально розвиватися не буде змоги, всі запевнення у допомозі в нашій відбудові вже зараз викликають сумніви. Ми бачимо як нам не дають потрібної допомоги і розуміємо - після завершення війни ця допомога буде значно меншою. Потенціал людей неможливо буде розвинути через постійно еміграцію, відсутність гарантій повторення війни будуть змушувати робити непростий вибір - або залишатися і наступного разу майже гарантовано потрапити під пресинг російських злочинців, або виїхати і спробувати знайти щастя та захисту під парасолькою НАТО. Історія показує, що мученики хоч і є «насінням церкви», але їх завжди значно менше аніж тих хто буде шукати порятунку.

Україна у війні

 Ми живемо в той час, коли війна не така якою вона була всі попередні роки та століття. Т нас в Тернополі є де заробити гроші, є можливість вільно придбати продукти, є можливість піти погуляти або відвідати мистецький захід. Ані тобі продуктів за картками, ані дефіциту потрібних ліків, ані тисячі сертей поща лінією фронту без належних засобів існування. Війна лише часом згадує себе в частих повідомленнях про загиблих, може хтосб бував в обласній лікарні, то міг побачити величезну кількість поранених, або часмо потрапляв на траурну церемонію зустрічі воїна, котрого привезли додому "на щиті"... А інформаційні повідомлення, загалом, передають інформацію про похорон військового в тому чи іншому населеному пукнті. Така собі демострація підвищеної смертності українців, котрі взяли до рук зброю. І щодня можна побачити зворушливі фото, як от фото дідуся з Коломиї, котрий зі сльозами на очах віддає останню честь загиблому. Або плач матері чи дружини на труні загиблого чоловіка чи сина. 

І жодного повідомлення про героїзм нашиї воїнів. Це не означає, що героїзму немає. Ось зараз я пишу ці рядки, а хто виявляє справжній героїзм у реальних бойових зіткненнях, одержує поранення або й гине. героїзм рідко, але таки проривається у соцмережах, не суцільною хвилею, але він є. в ютубі наприклад, його немає в масових виданнях та інтернет ресурсах.

В російському медіапросторі все навпаки - безліч героїзму і абсолютне мовчання про похорони військових та поранених.

І лише оця різниця у відношенні до зашиблих говорить про наші народи дуже багато. Ми зовсім різні за ставленням до життя людини, її долі, життям після поранення, до близьких людей, у ставленні до держави, у вимогах до влади...

Страх невідомості

 Зовсім скоро ми будемо зустрічати сумні річницю другого року нашої Великої війни. В Європі термін Велика війна присвячений саме першій світовій війні. Хто - зна чому друга світова не одержала не менш приголомшливої назви. Я чомусь схиляюся до думки, що великої перша світова стала через абсолютну раптовість її вибуху для більшості європейців та через неймовірні жертви, які понесли основні держави - учасниці. Наша Велика війна буде мати не менш руйнівні наслідки.

Але я сьогодні не про це. Другий рік війни для нас завершується в атмосфері страху. Страх пронизує всіх. Серед колег по роботі страх бути мобілізованим диктує поведінку. Серед сусідів, тих котрі ще залишилися, страх бути мобілізованим ще більшим, адже більшість з них не мають жодних військових документів. Нещодавно зустрінув сусіда і ми трохи поговорили. Він боїться навіть вийти надвір через свій страх перед тцк. А вже ходять перекази, що чоловіки другий рік сидять вдома і нікуди не виходять…

Страх - то потужна мотивація щось не робити або робити якісь справи та вчинки. Наприклад страх смерті змушує нас обирати між власним виживанням та допомогою тому хто поруч. Книга Еппбоум про гула наскрізь пронизана подібним щоденним вибором. Страх може змусити нас заціпеніти, перебуваючи в стані, коли вибір є неможливим. Страх нас позбавляє людської подоби. Він касує наші думки, він проникає у свідомість і змушує нас поводитися обережно. І це цілком нормальна реакція для людини. Боятися невідомості, боятися того хто може на тебе напасти - цілком природні інстинкти. Та боятися без перестану - означає приректи себе на постійні муки. Я можу лише на кілька хвилин уявити як це роками сидіти у своїй квартирі, не відкривати дверей, не виходити на вулицю. Таке собі добровільне увʼязнення, лише без охоронців та високих стін з колючим дротом. І добре якщо є можливість віддалено працювати. А коли ні?.. Страх не лише нас паралізує, він ще й руйнує нашу особистість. Не даремно свобода для людини становить одну з найвищих цінностей.

І чомусь в ті моменти, коли я думаю про страх, одразу спливає на думку приклад із книги Буття про Авраама та Ісаака. Аврам за наказом Господа мав принести свого єдиного сина у жертву. Наче все просто виглядає - йдеш на гору, довіряєш Господеві і сина буде врятовано. Але це ми «заднім» числом такі мудрі, знаючи розвʼязку цього випробування. Можна лише припустити яка боротьба завʼязалася у його серці та душі. Єдиний син від дружини, котрий народився у дуже пізньому віці. А для народів Сходу й досі наявність спадкоємця має колосальне значення. І тепер його, народженого так пізно, даного так важко, потрібно принести у жертву Господеві, котрий не являється явно, котрий промовляє до старої людини і обіцяє стільки спадкоємців скільки піску на землі. І знову нагадую собі - я знаю розвʼязку чере більше аніж 3 тисячі років, а Авраам її не знав.

Судячи з біблійної розповіді, Авраам таки переміг власні вагання, а те, що вони в нього були - в мене сумнівів немає. І це були не просто вагання - це був і страх. Страх втратити сина, страх втратити майно, що так важко було накопичувати на тодішньому Сході, їм же доводилося вести своє господарство в. Умовах напівпустелі. Він дивним чином не дозволив страхові себе перемогти. Він довірився Господеві і пішов принести у жертву всепалення власного сина.

А чи ми зараз не маємо подібних викликів? Викликів, що ставлять нас супроти невідомого майбутнього. До нас Господь говорить не так прямо як до Авраама, але ситуації в житті є дуже подібними. Піти до військомату - страшно, бо можна на війні втратити життя, піти і не боятися свого майбутнього, не поїхати закордон, щоб перечекати час мобілізації - на ці дії потрібна мужність, потрібно як Авраам довіритися силі Господа - і то не така проста справа як може здаватися.

Тому я завжди і повякчасно буду вклонятися низько тим, хто не побоявся прийти до військомату, хто не втік від повістки і чесно прийшов і мобілізувався, навіть якщо він цього дуже не хотів. Хіба Авраам хотів віддати свого єдтнородного сина у жертву? Хіба той хто пішов не хотів зберегти власний комфорт, роботу, сімʼю і залишитися вдома? хотів і хотіли,а ле не побоялися.

Мабуть єдиним чим можна пояснити такий ірраціональний вибір - то є надія. Думаю, що Авраам надіявся на Господа. Він разом з Господом пройшов вже не одне випробування, Двіра між ними була. А Ті хто мобілізувався - також мали надію, мабуть не всі покладалися на Бога, але всі вони мали надію. Дуже різну надію, але певно таку схожу - надію на мирне майбутнє.