Цей я запам'ятав не так добре як мені цього хотілося б.
То був час, коли я вже став батьком, ось вже пів року. Коли компанія, в якій я працювати вже ось 4 роки проходила черговий етап реструктуризації, значна частина колег, з якими я працював, були звільненими. І то був наслідок великого обвалу цін на сільськогосподарську продукцію. Ми знаходили ся в офісі, що його організували у старому "совковому" приміщенні колишніх профспілок. Пригадую погоду тоді була морозною, але не сніговою...
Я прийшов на робоче місце, розвал компанії розвалом, але мене поки не звільнили, а сплачувати кредит потрібно, годувати сім'ю також, ремонт в квартирі ще не був повністю завершеним... Потрібно було працювати.
Протест на майдані виглдав загрозливо, вже були перші вбиті та поранені, почали викрадати активістів і все рухалося до більш серйозної провокації, але те, що трапилося 20 лютого вишло за всі можливості прогнозування. Десять, двадцять, тридцять... Я побачив як мій російськомовний колега з Дніпра схопився за голову і плакав, повторюючи "Подивися скільки людей вони вбили..."
І цілий день ми спостерігали за перебігом подій, увчері пішли на наш місцевий майдан. Пригадую, що після цього ми ще робили збірку для допоомги протестуючим.
Отой розпач мого колеги не раз і не два охоплював мене протягом цих десяти років. Анексія Криму, війна на Донбасі, мобілізація, котра пройшла мимо і на яку я так і не відважився піти. Подальше АТО, видимість нормальности, і нова війна, також лютий, але вже 2024 року... Здається проминуло стільки подій, що їх вистачить на століття. А минуло якісь десять років...
Того 20 лютого ми стали свідками як беззахисні люди в пориві власного поклику справедливости, відчуття того, що за ними правда та добро, пішли вперед в падали під зливою куль. І це виглядає, може, настільки наївним наскільки є і жертовним. Відчуття, що за тобою правда, справедливість окрилює навіть там, де свистять кулі. І в умовах нещадного розстрілу більшість людей залишалися справжніми людьми, котрі допомагають і гинуть заради порятунку інших. Клали своєж власне життя заради порятунку інших.
Таке забувати не можна. Добре що нині в школах мої діти згадали загиблих, бо в моєму офісі не було жодної згадки про героїв, жодного слова. А хтось казав, що "люди живуть доти допоки про них пам'ятать". Ми можемо назавжди піти в небуття, але воскреснути в архівах та на сторінках спогадів. Сподіваюся ці мої слова не пропадуть в невідомості.
Вічна пам'ять тим хто не боявся, тим хто першими пожертвував життям заради майбутного України...
Немає коментарів:
Дописати коментар