Зовсім скоро ми будемо зустрічати сумні річницю другого року нашої Великої війни. В Європі термін Велика війна присвячений саме першій світовій війні. Хто - зна чому друга світова не одержала не менш приголомшливої назви. Я чомусь схиляюся до думки, що великої перша світова стала через абсолютну раптовість її вибуху для більшості європейців та через неймовірні жертви, які понесли основні держави - учасниці. Наша Велика війна буде мати не менш руйнівні наслідки.
Але я сьогодні не про це. Другий рік війни для нас завершується в атмосфері страху. Страх пронизує всіх. Серед колег по роботі страх бути мобілізованим диктує поведінку. Серед сусідів, тих котрі ще залишилися, страх бути мобілізованим ще більшим, адже більшість з них не мають жодних військових документів. Нещодавно зустрінув сусіда і ми трохи поговорили. Він боїться навіть вийти надвір через свій страх перед тцк. А вже ходять перекази, що чоловіки другий рік сидять вдома і нікуди не виходять…
Страх - то потужна мотивація щось не робити або робити якісь справи та вчинки. Наприклад страх смерті змушує нас обирати між власним виживанням та допомогою тому хто поруч. Книга Еппбоум про гула наскрізь пронизана подібним щоденним вибором. Страх може змусити нас заціпеніти, перебуваючи в стані, коли вибір є неможливим. Страх нас позбавляє людської подоби. Він касує наші думки, він проникає у свідомість і змушує нас поводитися обережно. І це цілком нормальна реакція для людини. Боятися невідомості, боятися того хто може на тебе напасти - цілком природні інстинкти. Та боятися без перестану - означає приректи себе на постійні муки. Я можу лише на кілька хвилин уявити як це роками сидіти у своїй квартирі, не відкривати дверей, не виходити на вулицю. Таке собі добровільне увʼязнення, лише без охоронців та високих стін з колючим дротом. І добре якщо є можливість віддалено працювати. А коли ні?.. Страх не лише нас паралізує, він ще й руйнує нашу особистість. Не даремно свобода для людини становить одну з найвищих цінностей.
І чомусь в ті моменти, коли я думаю про страх, одразу спливає на думку приклад із книги Буття про Авраама та Ісаака. Аврам за наказом Господа мав принести свого єдиного сина у жертву. Наче все просто виглядає - йдеш на гору, довіряєш Господеві і сина буде врятовано. Але це ми «заднім» числом такі мудрі, знаючи розвʼязку цього випробування. Можна лише припустити яка боротьба завʼязалася у його серці та душі. Єдиний син від дружини, котрий народився у дуже пізньому віці. А для народів Сходу й досі наявність спадкоємця має колосальне значення. І тепер його, народженого так пізно, даного так важко, потрібно принести у жертву Господеві, котрий не являється явно, котрий промовляє до старої людини і обіцяє стільки спадкоємців скільки піску на землі. І знову нагадую собі - я знаю розвʼязку чере більше аніж 3 тисячі років, а Авраам її не знав.
Судячи з біблійної розповіді, Авраам таки переміг власні вагання, а те, що вони в нього були - в мене сумнівів немає. І це були не просто вагання - це був і страх. Страх втратити сина, страх втратити майно, що так важко було накопичувати на тодішньому Сході, їм же доводилося вести своє господарство в. Умовах напівпустелі. Він дивним чином не дозволив страхові себе перемогти. Він довірився Господеві і пішов принести у жертву всепалення власного сина.
А чи ми зараз не маємо подібних викликів? Викликів, що ставлять нас супроти невідомого майбутнього. До нас Господь говорить не так прямо як до Авраама, але ситуації в житті є дуже подібними. Піти до військомату - страшно, бо можна на війні втратити життя, піти і не боятися свого майбутнього, не поїхати закордон, щоб перечекати час мобілізації - на ці дії потрібна мужність, потрібно як Авраам довіритися силі Господа - і то не така проста справа як може здаватися.
Тому я завжди і повякчасно буду вклонятися низько тим, хто не побоявся прийти до військомату, хто не втік від повістки і чесно прийшов і мобілізувався, навіть якщо він цього дуже не хотів. Хіба Авраам хотів віддати свого єдтнородного сина у жертву? Хіба той хто пішов не хотів зберегти власний комфорт, роботу, сімʼю і залишитися вдома? хотів і хотіли,а ле не побоялися.
Мабуть єдиним чим можна пояснити такий ірраціональний вибір - то є надія. Думаю, що Авраам надіявся на Господа. Він разом з Господом пройшов вже не одне випробування, Двіра між ними була. А Ті хто мобілізувався - також мали надію, мабуть не всі покладалися на Бога, але всі вони мали надію. Дуже різну надію, але певно таку схожу - надію на мирне майбутнє.
Немає коментарів:
Дописати коментар