Швидкі рішення

Люди хочуть швидких рішень. Мабуть це "зашито" у нашій сутності або в самому способі нашого мислення. Воно ж є логічним, як заповідав Арістотель. Якщо щось робиш - то має бут и результат цієї робити, бажано одразу та негайно. Те, що результат може відбуватися значно пізніше від докладених зусиль, вимагає додаткових розумових дій, бо це дуже неочевидно. Це по суті наше фізичне єство так працює, бо ж ми такі самі живі істоти як і наші брати менші. В них все просто - напав - з'їв, все відбувається тут і негайно. І навряд без ще одного рівня конгітивних зусиль можна дійти до висновку про майбутні далекі плоди нашої праці.

З давніх давен практика відкладення результату праці була в нас перед очима вже тоді, коли люди почали займатися землеробством та садівництвом. Всі хто пробує займатися подібними справами дуже добре зрозуміють мене, бо результа праці є видивим через кілька місяців від початку робіт. Спочатку саджанець маленький, потім він виростає, пускає кілька листків, а потім треба його висаджувати, доглядати, поливати і в результаті він великий та дорослий дає плоди. Зі садовиною історія ще довша, бо посадивши дерево перші плоди можна отримати і років через вісім, як з горіхом, наприклад.

Все інакше, коли видимого результату немає, очевидні зміни будуть лише через кілька років. Бо ж горіх хоч і довго, але росте, а от що робити з тим, що "помацати не виходить"? Якщо зміни треба започаткувати в собі, то як ці зміни в собі можна перевірити? От наприклад, якщо я хворий - то має бути таблетка, випивши яку я обов'язково вилікуюся. Мало хто думає про довге лікування, про часті та болючі процедури, про лікарів, котрі можуть нашкодити. Потрібне швидке рішення - і це таблетки. А ще, можна думати, що достатньо трішки попрацювати і це одразу має бути винагородженим встократ більше аніж ми витратили. Ще менше думають, що хвороба може бути наслідком того способу життя, котре я провадив до виявлення хвороби. Але коли мені ліпше, то я це відчуваю, бо перестає почуватися зле.

А що коли зміни треба провадити в себе в душі? Що коли зміни потрібно зробити виключно зі своєю внутрішньою сутністю? Як тут перевірити чи є зміни?

А ще помітив, що люди хочуть знати своє майбутнє. Це ж дуже зручно виправдовувати власні рішення та неможливість контролювати своє єство якоюсь уявною долею. Давні греки виправдовували себе "вчинками та задумом Богів", ми тепер виправдовуємо себе природніми схильностями, дією гормонів, І нема на те ради. Дуже хочеться зняти із себе відповідальність за власні ж вчинки, за власне життя.

Світлі люди

Іноді ловлю себе на думці, що є люди, котрі світяться внутрішнім світлом. Таких людей, коли зустрічаєш, то вони тебе починають зігрівати теплом навіть тоді, коли їх немає поруч. Лише одна думка про таку людину наповнює серце добротою і ледь помітка усміщка осяює моє лице.

Це дуже складно описати. Складно писати про відчуття, які мене охоплюють поруч з такими людьми. І стать тут не важить, є такі чоловіки, є такі жінки. Правда, жінок таки більше, вони більш відкриті для світу, мабуть тому, що приносять нове життя у цей світ.

Посмішка таких людей - яскрава, їхній сміх - щирий, їхнє почуття гумору-  неймовірно влучне та актуальне ситуації, їхні слова - прекрасні, хоч сама вимова може бути і не королівською. А погляд - виключно відвертий та щирий. Немає в тих очах ані лукавства, є безмежне джерело доброти, милосердя та невимовного прагнення до життя. Посмішка світлих людей є настільки щирою, що повертається віра у людей, бо відчуваєш щирість не просто у словах, а в помаха руки, а потім - і в діях. Світлі люди додають впевненості в безумовній допомозі, за яку не доведеться платити явно. Таким людям хочеться допомогти навзаєм і це може стати доволі серйозним моральним зобов'язанням.

Внутрішнє тепло світлих людей є настільки приємним, що з ними хочеться провадити години, сплив яких не помічаєш абсолютно. Їхні думки, їхні роздуми видаються дуже актуальними, до таких людей хочеться відкритися всім потаємним, але потім починаєш стримуватися, бо ж розумієш - навіщо навантажувати чужих людей власними проблемами? Вони аж променіють надійністю, впевненістю і сповідальністю. Що би ти їм не розказував, вони сприймають з розумінням і без засудження. Часто вдома з найближчою людиною ми можемо не відчувати такого спокою як зі світлими людьми.

І коли такі люди йдуть від нас, помираючи, як я вірю, до життя вічного, то стає безмежно сумно. Так наче втрачається частинка себе, завмирає частинка, мала чи велика, і вже назад вороття немає. На серці з'являється шрамина, котру залікувати ніхто не зможе. Рубець - як знак Господа, котрий залишаються такі люди.

Часто мені здається, що це можуть бути янголи, котрих Господь нам посилає для того, щоб ми побачили - Бог існує, він тут між нами воплочений в світлих людях. Бо як ще можна пояснити, що таких людей ми зустрічаємо дуже не часто? Можна почати пояснювати подібне нескінченною вервечкою подій, сукупна ймовірність настання яких є настільки нікчемною, що і не хочеться витрачати час на доведення цієї аксіоми.

Останнім часом думаю, що світлі люди рухають цей світ не до загибелі, а до кращого, світлішого майбутнього. Шкода, що їх так мало, бо в час темряви кількість має значення.