Лист дев'ятнадцять тисяч триста сорок п'ять

Нині в мене важкий і важливий день. Спати я не міг пів ночі, хоч ліг спати звично о першій ночі, але заснути зміг лише надранок. Загалом кілька годин відпочинку, це мало в моєму віці. А мені вже ого - го - го. Я мусів вставати, хоч так не хотілося лишати свого теплого ліжка. та й автобус виїжджає зраня.

Я не випускав курей, козі кинув їсти в яслах, а сам побіг скоренько вбиратися. Зверчора попрасував сорочку кольору капучіно, купив її минулого року на базарі; свої файні штани, котрі я планував зберегти собі на похорон, але... най думать у що вдягнути мене родичі, коли вмру мені буде все рівно у чому лежати в трумблі. Витягнув нового ременя, що одягав на Великдень до церкви, потому урочисто защепнув ґудзики на довгих рукавах. І митохідь помітив які старезні маю руки, шкіра пообвисала, м'язи пішли разом з молодечою силою... Ех, життя витікає з моїх членів, і з кожним днем та швидкість збільшується, як земне тяжіння, що притягує падаючу кулю... Мешти я збаув попастувати, то дуже сварився сам на себе, мусів то всьо скоренько зробити, бо шофер чекати не буде, він поїде і край буде!

Скоренько я йшов від фіртки, бо треба було обійти пасовисько, випала роса, а я мав бути максимально чистим. Я пройшов сільраду, потім школу і дійшов до фіґури. Фух, встиг!

- Дай Боже, Іванович! - то зі склепу вийшов сусіда.

- Дай Боже, Микольцю!

- А ви де так зраня? До міста?

- Та до міста, маю мильну справу одну, мушу їхати першим автобусом.

- Ну ясно - Микольцьо закурив, - Ну я поїхав, треба свини дати жерти. Сів на ровера  поїхав, прицмокуючи папіросом.

"Коли вже він кине палити? Нащо то йому?". Я ніколи не розумів тих людей, котрі так весело спалювали своє життя в папіросовому диму. Яка від того радість? Яке задоволення?

Я сперся на паличку і чемно стояв поки автобус не приїхав. От коли вже я сидів, взяв паличку поставив поміж ногами і поринув в блаженний сон. Мене так раптово зморило, що я не міг протистояти солодкому снові. Я так думаю собі, певно той Василько з "Ялинки" Коцюбинського пенво так само засну у лісі, правда вічним сном. Я ж ще збирався трохи подриґати ногами.

Снилися мені довколишні поля, я йшов тим полем, але такий юний - юний, ще в ті часи, коли до бабці приїжджав. Трави були по пояс, і то не бюдяки якісь, а дивна довга трава, дуже схожа на ковилу, яку я бачив в книжках з ботаніки. І вони всіялася довкола аж до горизонту. Здавалося, що десь в далині іржали коні, я їх відчував нюхом, звуку ж не було. Твій голос, кохана, був десь близько, він дзвінко звучав, маниу кудись. Я стояв і не знав де маю подітися, раптово дорога з'явилася і той твій сміх котився дорогою...

- Діду, вставайте, місто вже - хтось тормоснув мене за плече, я ж очей відкривати не хотів. - Ти дивися, дідуньо ще й сміється - шофер смівся - Іванович, місто, вставайте - то вже його колєґа легенько мене зачепив за плече. Я відкрив очі і певно досі посміхався, бо шофер і собі тішився.

- Дякую, сину. Нездало я спав тої ночі, так мене заколисало.

- То весна, Іванович, всі ночами не спалять - і обоє весело засміялися.

- Ти так Петре кажеш, ніби я старий і не знаю чого невесні не сплять. Тіло може й забуло, але розум то ще пам'ятає. - Веселі хлопці, люблю їх. Сміючись я вийшов.

Сон був файний. "Ти знаєш? Я часто стрічаю тебе у снах, я наче не згадую тебе часто, але сни - часті. Певно скоро стрінемося".

Міський гамір мене вже давно дратує, той базар, люди бігають всюди, смердить тими чебуреками, що мене аж нудить. Але я знав чого я так вирядився як на побачення (бо це таки буде побачення), мені треба було перейтися трохи і сісти на ще один автобус, але вже міський. "Він буде їхати довго і тоді я приїду до того місця, куди я зібрався".

Людей багато, соцен вже добре весняне, припікає непогано, в автобусі душно і багато людей не миються зранку. Тому "добре, що я з'їв тіста з солоком, та й того не багато. Я не мав часу чекати на вільніший рейс, в мене ж вдома кури, коза пити хоче... Мушу терпіти та їхати".

Небагато людей доїхали до кінцевої зупинки, та й то всі пенсаки, такі як я. Вийшов, зупинився під брамою. "Файне каміння вибрали для брами на цвинтар. Тиша навколо, бачу горіхи вже впевнено розпустилися, то вже точно зимноти не буде. Фіртка відкрита, то я мушу не гаїтися, треба купити ще свічки, бо не встиг дорогою".

Зі свічкою в руках я почав шукати потрібний ряд і місце. Я навмисно не приходив на твою річницю, щоб часом не стратися з твоїми рідними, минула зустріч мені не дуже сподобалася, було доволі емоційно і я мусів приймати валідол. Твій син був таким агресивним, і то не знати чому. Що йому зробив старий чоловік? я що життя йому зіпсував? Геть чисто подібний до свого тата, агресивний і тупуватий. Вибач, але правда - то не гріх... Діти наслідують тих, хто їх виховує, що би хто не робив...

Ось і ти. Вже пам'ятник поставили тобі, на пам'ятнику гарне фото жінки середніх літ. Так, ти гарною була в той час... А тепер тут собі лежиш, відпочиваєш, а я мушу сидіти на лавиці і думати коли то мій час прийде. Час підбивати підсумки прийшов, підводити велику горизонтальну лінію бухгалтерських підсумків та  виводити фінансовий результат...

"Вітерець гарно повіває, але треба защипнутися, щоб часом не протягнуло мене". Запалив свічку, помолився. "От чорти б його забрали..." - подумав я і одразу почув:

- Старий, а ти чого тут? - почув знайомий, але різкий голос.

- Як то чого? Приїхав провідати давню знайому.

- Яка вона тобі знайома?! Мало того, що приперся на похорон, то тепер ходиш так наче ти її чоловік.

- Ну твій тато не приходить, як бачиш, то мушу я ходити.

- Він помер, пердун ти довбаний! - він кричав хвацько і замахнувся, але спинився, бо я сміявся до нього голосно і люди почали обертатися.

- І що тпере? Поб'єш старого немічного чоловіка? - я не переставав сміятися - поможеш піти до Петра в гості? Богданю, що ти ще можеш?

Чоловік опустив руки, матюкався і обернувся. "щооб я тебе за десять хвилин тут не видів" - сказав нервово. "Двадцять, йди покури, я з мамою твоєю поговорю" - я вирішив грати до кінця. В моєму віці можна ставити "на зеро".

"Видиш, синок твій і нині п'яний... Дивний чоловік, батьки повмирали, жінка пішла... Ти знаєш? моя коза була заслабла, вим'я спухло, їсти не хтіла, я її гладив, думав вже до хати брати, але якось дав наш ветеринар ліки і виходив я її таки, тішуся як дітвак. А коза - то ж молоко, кефір, трошки сметани. Скільки мені тої сметани треба? Мені вистачає. Пару днів тому була твоя річниця смерти, то я молився зраня, ввечір, хотілося мені молитися, а потім - я відкрив свої листи до тебе і перечитував, плакав часом, але читав. Згадував те скільки років ми були знайомими. Потім пішов в садочок, треба було трохи прорідити цвіт яблуні, щоб вона гарний врожай дала.

А навколо - так гарно щебетали пташки. Ти дуже любила ту пору, я це точно знаю, ти все тішилася тими моментами, коли можна було вийти надвір, стати серед вулиці та покртитися від щастя та сонця. То вже потім твої очі погасли і ти того не робила, але в перший рік нашого знайомства т ак було. Я закриваю очі і бачу як ти крутишся і смієшся осяйною посмішкою...

А нині така сама весна як і того дня, коли тебе ховали. Я навіть не можу пояснити як так, але погада один в один. Дивно".

- Курва, то й ще тут.

- Та йду я, вгомонися, май повагу хоч до матері.

- Думаєш вона мене чує??! Скажи, що вона в Бога відпочиває поки я тут...

- Поки ти тут бухаєш? Аякже! Так і є! В Господа відпочиває вона поки ти марнгуєшщ своє життя. Ти певно зараз скажеш, що його нема. А мені байдуже що ти алкаш мені казати будеш! Ясно!2 Я вірю, що він є, що він існує, що Син Його Воскрес із мертвих, а ти - просто марнуєш своє призначення! Хіба таким хотіла би вона бачити ось тут і саме цього дня? Цього вона прагнула? - я повільно наступав на нього, а він відступав під моїм натиском із зрештою відступив убік. Я думав, що розхвилювався, але надивно мій пульс був спокійним. Я поцюпав паличкою до виходу. Все цей шмаркач мені зіпсував, моє ріждкісне побачення, ще й козу треба погодувати... Маю їхати, з цим засранцем я ще буду видітися...

Лист одна тисяча триста сорок сьомий

І що мені тепер зробити?.. Я прийшов додому, скинув дурнуватого метелика і сів коло дверей. Втома була такою, що не можу передати словами. До цього моменту я ще якось тримався, а опісля - втратив всі сили. Відчував лише спустошення, вихолощення, порожнечу. Я навіть пишу ці рядки вже після того як добре виспався. А спав я майже до вечора. От зараз п'ю вино і пишу.

Лишається мені тільки моє довге письмо. Більше 1300 записів вже маю. Лишається писати.

Вчора був той день, після якого сенс мого існування остаточно змінився. Цілковито. Мабуть це відчувають люди, котрі чують діагноз про рак або іншу смертельну хворобу. В них, мабуть, одразу шок і перші моменти нічого не пам'ятають. Відчуваю, що все змінилося цілковито. Але якщо бути чесним - воно змінилося вже давно, просто вчора це остаточно сталося з юридичної точки зору.

Вчорашній день я надивно дуже добре запам'ятав, я хотів навмисно пам'ятати все добре. Зранку я одягнув свій єдиний костюм. він мені завжди подобався, бо виглядав таким собі ретро - костюмом. В ньому такі заокруглені краї, майже як в мекссиканського музиканта чи співака. Я ще собі подумав, що люди будуть сміятися, але яка вже різниця... Замість краватки - метелик. Чомусь завжди мав слабість до метеликів. Мама завжди купляла невеликі метелики, а я собі накупляв саме таких більших метеликів, але вони не були такими великими як одягають клоуни. Сорочка - обов'язково біла, недавно я собі купив гарну дорогу грецьку сорочку. Мешти - обов'язково напастовані чорним ваксовим кремом, вони напастовані стояли десь годину часу і потім я їх гарно протер капроновою панчохою. Пригадую на мене довго дивилася продавець, коли я купляв жіночі панчохи. було смішно сміятися до неї.

В такому гарному "прикиді" я прибув до РАГСУ. Гості вже були, я долучився доколег по роботі, бо більше ніокго і не знав. Гості з обох боків абсолютно були невпізнаваними. Мене всі питали чому маю таке кисле лице. Та їхні питання були скоріш символічними, всі все давно знали чи підозрювали, а я своєю поставою лише підтвердив це - розписався у власних думках та відчуттях.

Я кілька разів був на церемоніях, і цього разу все було як завжди - затримка, бо попередня пара затрималася, гості з караваями та лібами бігали, батьки - то взагалі окрема тема, вони були страшно змореними. Дружки, фотографи, гості - всі виглядали трохи напруженими. А наречені - втомленими та трохи напруженими, і коли церемонія була і коли підписували папери і коли скріплювали шлюб поцілунком.

Я мусів дивитися на те як ти виходиш заміж. Маю тобі зізнатися - мені було гірко. Не від того, що ти виходиш заміж за іншого. О ні, я дуже хочу, щоб ти була щасливою, щоб твй молодий чоловік приніс тобі неймовірне життя. В мене була гіркота від того, що це все буде мати шанс втілити в реальному житті не я... Не я буду творити всесвіт довкола тебе, не я, котрий так щиро собі обіцяв це зробити, буде... Не варто далі фантазувати на цю тему.

Під час церемонії ти виглядала більше розгубленою аніж щасливою. Я це собі пояснюю втомою, наші галицькі весілля колоритні, тралиційні, все варто дотримати і гостей погостити, від того можна втомитися так, що і кінь впаде без пам'яти.

Ми не зустрвлися поглядами. Поглядами ми зустрічалися, коли ти запрошувала мене на весілля. От зараз сиджу і розглядаю картку гостя із запрошеннями. Я би волів просто мати листочок, котрий ти написала "від руки", я би міг тоді вдихати твій запах поки він не звітрить і не пропаде. Хоча запах твоїх парфумів я буду пам'ятати мабуть вс е життя. Але натомість - кручу картку в руках, де писаним почерком надруковано запрошення. Все одно вдихаю, в надії почути знайосі парфуми. Звісно, і ця надія є марною.

Після завершення процедури розпису ви поцілувалися. Хочеться забути той момент, зотілося тоді відвернутися, але я дивився.

- Ігор, на серветку - сказав мені Олег і дав паперову хустку.

- Дякую, вони такі щасливі, що я аж просльозився - я відповів спокійно. Але Олег лише кивнув і глибоким поглядом глянув мену в очі. Звісно він все розумів, звісно він із ввічливости змовчав.

Потім ви поїхали робити весільні фотографії, я пішов прогулятися в центрі. Наші пішли випити кави, я уникнув того, посилаючись на велике бажання зайти до книгарні. Більш дурного пояснення свого бажання втекти - годі й придумати. Я забув спитати як дістатися до ресторану, добре хоч мобільний телефон був зі мною.

В книгарні я довго ходив рядами, обирав книгу. Але яка книга? я ж маю до ресторану поїхати, я що там книгу буду читати?.. Тож я рвучко вийшов надвір, зайшов в найближче кафе, взяв кави міцної і пив помалу допоки вона не охолола.

Думав про все на світі. Про те як я докотився до цього моменту, скільки втрачених можливостей було в моїй історії, скільки я міг зробити не так, і опинитися поряд з тобою... 

Я не плакав, сенс плакати в той день, коли ти щаслива? Сенс впадати в жалості, коли треба радіти? Я сів на автобус і при всьому параді поїхав тролейбусом до ресторану. На мене ніхто не дивився, день був суботній, тому таких як я по місту шастало багато...

Ресторан був звичним. Ми стояли і чекали вашого повернення, ви приїхали зі спізненням. Ми привітали і сховалися в приміщенні. А далі було звичайне весілля з усіма ритуалами. Ми веселилия, танцювали, були конкурси, польки, вальси. Наші хлопці понапивалися, дружини та наші дівчата трохи слідкували за ними, але потім дали собі спокій.

Найбльішим випробування був танець молодої з неодруженими хлопцями. Мене виштовхнули до тебе майже останнім. Ми не дивилися один одному в очі, я навіть слова не промовив. Я хотів сказати щось мудре, поважне, але що я міг сказати? "Будь щасливою?" "Бажаю вам любови?"...

Але я того не бажав! Не бажав я вам любови! Я бажав розбитися об стіну! Розвалити собі голову і взагалі... Треба було мені не йти, відмовитися...

Я прийшов додому і засну сидячи на підлозі, прокинувся під обід. В роті було сухо, напився води з крану. Подивився я на себе у ванне дзеркало, помітив на моєму каштановому волоссю сивий волосок. Це ж треба таке, саме нині він з'явився мені на очі... Все змінилося, зараз собі думаю - аби не підсісти "на стакан", бо аокоголь - то не рішення проблеми, то і є проблема.

Завтра на роботу йти, добре що тебе не бде два тижні, я завантажу себе всіма завданнями, які буду робити до опівночі. Буду працювати і віджиматися вечорами. Треба це пережити, втрата ілзій та мрій у бездіяльній жалості...

Лист перший

Той весняний ранок розпочинався у звичайному ритмі. Надворі квітувала весна, березень був не дуже теплим, але квітень виявився чудесно - прекрасним. Я натягнув свого кашкета на очі, вхопив рбкзака і побіг до автобуса. Звичний мій маршрут

Привіт. Ти мене зовсім не знаєш. Але я тебе знаю так наче ми говоримо вже століття, а не кілька хвилин. З мене можуть люди сміятися, але коли ти увійшла до нашого кабінету, то я глянув у твої очі і зрозумів - ти моя. Не в сенсі, що я тобою володію як рабинею. О ні! Ти моя як пазлик, котрий підходить там де він має бути. І коли ти сказала кілька слів - той голос я вже не забуду. Я це чітко знаю, впевнений на 100%.

Я не розумію як таке може бути?! Я питаю Господа, прошу щоб він поміг мені зрозуміти. Але я не розумію. Певно від того нерозуміння люди і кажуть, що любови з першого погляду не буває.

Де я міг подумати, що у свої неповні двадцять і п'ять років, я переживу подібний вибух? Де я міг подумати, що то буде закоханість не з першого погляду, а з першого звуку? Чи чули ви таке? Очі звісно твої прекрасні, але голос - як голос Єви, котру Адам вподобав у райській саду.  так і хотів скрикнути, що ти "плоть від плоті моєї", таким я був нині захопленим! Може комусь збоку твій голос видався звичайним, але мені ні. О ні, ти співала наче Інґеборга Хальштайн свої весняні голоси!

Я так і не прийшов до тями. До мене прийшов мій керівник, питав щось про мої завдання, і я впевнено відповідав, але скоса я поглядав на те що ж ти будеш робити. Мені було цікаво, бо потроху я від удару долі почав відходити.

У тебе тендітні пальці, я би навіть сказав надто тендітні. Хм... Може ти граєш на піаніно? Або на скрипці? Я ніколи не дивився на жіночі пальці, якось мені було байдуже, аби вони були чистими, бо в школі в нас дівчата ходили всякими на уроки. Але тепер мене зацікавили твої руки. Вони інакші анід у чоловіків, тонші, менш м'язисті, але більш витончені.

Дивно сотворені жінки! Не сила в них присутня, а саме тендітність, така ніжність, яку і описати можна, але то все одно буде неповний опис. Така дівоча постава легко переходить в поставу материнську, і то все відбувається настільки природньо, що більшість із нас не помічає подібного перетворення. Жінка - стає матір'ю.

Але то я чомусь наперед забігаю. Ти неодмінно будеш матір'ю моїх дітей! Я тоді це гарантую. Ти можеш не переживати, в мене гени не є поганими.

Про що я пишу, Господи! 

Я закохався так, що навіть не здатний писати. Та я і не писав до цього дня, ніколи не дмав вести щоденника, але тепер почну. Я свою любов запишу на папір, бо пам'ять людська дуже непостійна. А перечитуючи ці рядки, я буду згадувати як тебе люблю навіть тоді, коли мені буде здаватися що я тебе буду ненавидіти... Але де ж таке може бути!

Роздуми про шлюб. Вступ

        Мене вже давно турбує одне питання - чому, коли люди одружуються, то всі довкола радіють та веселяться, влаштовують свято для себе та близьких родичів, а коли вони розлучаються - то намагаються приховати сам факт розлучення, чомусь не радіють так саме тому факту, що нарешті стосунки завершилися?

        Хтось це може пояснювати тим, що всі ми прагнемо успіху у своєму житті. Ми хочемо бути успішними, ми хочемо, що ми досягали тіє мета, що її ставимо перед собою. Таке собі перенесення мови бізнесу на особисто сферу. Тому робимо висновок - в частині досягнення успіху особиста сфера є такою ж важливою як і професійна.

        Хтось може сказати, що нічого дивного немає в тому, що радість поєднання та ейфорія закоханости призводить до позитивного емоційного тла, до викиду гормонів, що роблять нас "щасливими", а той час, коли ми розриваємо стосунки - це час розчарування, бо як правило ці стосунки припиняють існувати в не дуже сприятливий і емоційний та навіть психоулогічний стан.

        Ще хтось це може пояснити соціологічним компонентом, який прямо виходить із тих відносин к суспільстві, що притаманні кожному конкретному регіону. Десь більш терпимі до розлучень, і не роблять з того великої трагедії, а десь - розлучення сприймають як родинну трагедію.

        Але чому ж тоді розлучення майже завжди це погано? Чому навіть там, де окремі люди влаштовують свято на честь розлучення, залишається дивне відчуття "осаду"? Може це не природний стан людини?..