І що мені тепер зробити?.. Я прийшов додому, скинув дурнуватого метелика і сів коло дверей. Втома була такою, що не можу передати словами. До цього моменту я ще якось тримався, а опісля - втратив всі сили. Відчував лише спустошення, вихолощення, порожнечу. Я навіть пишу ці рядки вже після того як добре виспався. А спав я майже до вечора. От зараз п'ю вино і пишу.
Лишається мені тільки моє довге письмо. Більше 1300 записів вже маю. Лишається писати.
Вчора був той день, після якого сенс мого існування остаточно змінився. Цілковито. Мабуть це відчувають люди, котрі чують діагноз про рак або іншу смертельну хворобу. В них, мабуть, одразу шок і перші моменти нічого не пам'ятають. Відчуваю, що все змінилося цілковито. Але якщо бути чесним - воно змінилося вже давно, просто вчора це остаточно сталося з юридичної точки зору.
Вчорашній день я надивно дуже добре запам'ятав, я хотів навмисно пам'ятати все добре. Зранку я одягнув свій єдиний костюм. він мені завжди подобався, бо виглядав таким собі ретро - костюмом. В ньому такі заокруглені краї, майже як в мекссиканського музиканта чи співака. Я ще собі подумав, що люди будуть сміятися, але яка вже різниця... Замість краватки - метелик. Чомусь завжди мав слабість до метеликів. Мама завжди купляла невеликі метелики, а я собі накупляв саме таких більших метеликів, але вони не були такими великими як одягають клоуни. Сорочка - обов'язково біла, недавно я собі купив гарну дорогу грецьку сорочку. Мешти - обов'язково напастовані чорним ваксовим кремом, вони напастовані стояли десь годину часу і потім я їх гарно протер капроновою панчохою. Пригадую на мене довго дивилася продавець, коли я купляв жіночі панчохи. було смішно сміятися до неї.
В такому гарному "прикиді" я прибув до РАГСУ. Гості вже були, я долучився доколег по роботі, бо більше ніокго і не знав. Гості з обох боків абсолютно були невпізнаваними. Мене всі питали чому маю таке кисле лице. Та їхні питання були скоріш символічними, всі все давно знали чи підозрювали, а я своєю поставою лише підтвердив це - розписався у власних думках та відчуттях.
Я кілька разів був на церемоніях, і цього разу все було як завжди - затримка, бо попередня пара затрималася, гості з караваями та лібами бігали, батьки - то взагалі окрема тема, вони були страшно змореними. Дружки, фотографи, гості - всі виглядали трохи напруженими. А наречені - втомленими та трохи напруженими, і коли церемонія була і коли підписували папери і коли скріплювали шлюб поцілунком.
Я мусів дивитися на те як ти виходиш заміж. Маю тобі зізнатися - мені було гірко. Не від того, що ти виходиш заміж за іншого. О ні, я дуже хочу, щоб ти була щасливою, щоб твй молодий чоловік приніс тобі неймовірне життя. В мене була гіркота від того, що це все буде мати шанс втілити в реальному житті не я... Не я буду творити всесвіт довкола тебе, не я, котрий так щиро собі обіцяв це зробити, буде... Не варто далі фантазувати на цю тему.
Під час церемонії ти виглядала більше розгубленою аніж щасливою. Я це собі пояснюю втомою, наші галицькі весілля колоритні, тралиційні, все варто дотримати і гостей погостити, від того можна втомитися так, що і кінь впаде без пам'яти.
Ми не зустрвлися поглядами. Поглядами ми зустрічалися, коли ти запрошувала мене на весілля. От зараз сиджу і розглядаю картку гостя із запрошеннями. Я би волів просто мати листочок, котрий ти написала "від руки", я би міг тоді вдихати твій запах поки він не звітрить і не пропаде. Хоча запах твоїх парфумів я буду пам'ятати мабуть вс е життя. Але натомість - кручу картку в руках, де писаним почерком надруковано запрошення. Все одно вдихаю, в надії почути знайосі парфуми. Звісно, і ця надія є марною.
Після завершення процедури розпису ви поцілувалися. Хочеться забути той момент, зотілося тоді відвернутися, але я дивився.
- Ігор, на серветку - сказав мені Олег і дав паперову хустку.
- Дякую, вони такі щасливі, що я аж просльозився - я відповів спокійно. Але Олег лише кивнув і глибоким поглядом глянув мену в очі. Звісно він все розумів, звісно він із ввічливости змовчав.
Потім ви поїхали робити весільні фотографії, я пішов прогулятися в центрі. Наші пішли випити кави, я уникнув того, посилаючись на велике бажання зайти до книгарні. Більш дурного пояснення свого бажання втекти - годі й придумати. Я забув спитати як дістатися до ресторану, добре хоч мобільний телефон був зі мною.
В книгарні я довго ходив рядами, обирав книгу. Але яка книга? я ж маю до ресторану поїхати, я що там книгу буду читати?.. Тож я рвучко вийшов надвір, зайшов в найближче кафе, взяв кави міцної і пив помалу допоки вона не охолола.
Думав про все на світі. Про те як я докотився до цього моменту, скільки втрачених можливостей було в моїй історії, скільки я міг зробити не так, і опинитися поряд з тобою...
Я не плакав, сенс плакати в той день, коли ти щаслива? Сенс впадати в жалості, коли треба радіти? Я сів на автобус і при всьому параді поїхав тролейбусом до ресторану. На мене ніхто не дивився, день був суботній, тому таких як я по місту шастало багато...
Ресторан був звичним. Ми стояли і чекали вашого повернення, ви приїхали зі спізненням. Ми привітали і сховалися в приміщенні. А далі було звичайне весілля з усіма ритуалами. Ми веселилия, танцювали, були конкурси, польки, вальси. Наші хлопці понапивалися, дружини та наші дівчата трохи слідкували за ними, але потім дали собі спокій.
Найбльішим випробування був танець молодої з неодруженими хлопцями. Мене виштовхнули до тебе майже останнім. Ми не дивилися один одному в очі, я навіть слова не промовив. Я хотів сказати щось мудре, поважне, але що я міг сказати? "Будь щасливою?" "Бажаю вам любови?"...
Але я того не бажав! Не бажав я вам любови! Я бажав розбитися об стіну! Розвалити собі голову і взагалі... Треба було мені не йти, відмовитися...
Я прийшов додому і засну сидячи на підлозі, прокинувся під обід. В роті було сухо, напився води з крану. Подивився я на себе у ванне дзеркало, помітив на моєму каштановому волоссю сивий волосок. Це ж треба таке, саме нині він з'явився мені на очі... Все змінилося, зараз собі думаю - аби не підсісти "на стакан", бо аокоголь - то не рішення проблеми, то і є проблема.
Завтра на роботу йти, добре що тебе не бде два тижні, я завантажу себе всіма завданнями, які буду робити до опівночі. Буду працювати і віджиматися вечорами. Треба це пережити, втрата ілзій та мрій у бездіяльній жалості...
Немає коментарів:
Дописати коментар