Есей сьомий

Здатність бути милосердним виявляє в людини дуже сильну якість, якої бракує в сучасности, — здатність приймати того, хто поруч, як неідеальну, повну недоліків, суперечностей і гріхів людину. Люди часто хочуть бачити поруч ідеальних істот, ангелів з небес, які не помиляються з першого разу та, якщо і помиляються, — то вкрай рідко.

Чому ми такі вимогливі до ближніх, але так легко дивимося крізь пальці на власні недоліки? Моя відповідь — бо людям складно змінюватися. А визнати власну неміч — це означає погодитися, що я «недосконалилий», а отже, мені щось із цим треба робити.

Натомість можна часто почути: «Я такий, який є, і треба сприймати мене таким». І ось тут ми можемо виявити спротив, але саме милосердя може нас стримати від різкої реакції, а простягнути щиру руку допомоги.

Це, звичайно, не означає терпіти зневагу до тебе як до людини, але пам'ятати про власну гідність.

Милосердя як насіння чеснот дає дуже хороші плоди для душі. Маючи милосердя, легко відчувати настрій інших людей (це ще називається емоційний інтелект). Відчуваючи настрій, можна з великою ймовірністю вгадувати думки й помисли інших людей. А отже — будувати з ними стосунки, що не передбачають маніпуляцій.

Виявляючи таким чином любов до ближніх, ти починаєш зростати і, як писав Тома Кемпійський, — знищувати систематично все гріховне у власному серці.

І варто собі пробачати моменти, коли милосердя не вдалося виявити. Головне — застановитися і наступного разу спробувати змилосердитися.

Це і є святість — щоразу пробувати вставати, коли згрішив.

Есей шостий

Чи може чесність бути перевагою в сучасному світі? Часто ми можемо спостерігати людей, котрі досягають успіху не дуже справедливо, не надто чесно. І тоді питаємо себе: а чи зможемо ми досягнути такого ж успіху, але працюючи правдиво?

Але що таке чесність? Це ж також питання, на яке ми можемо по-різному відповісти. Це як відповідати на питання про справедливість — для кожного вона може бути своя в часи релятивізації об'єктивних понять добра та зла.

Для мене чесність — це говорити те, що думаю, і пояснювати, чому я так думаю. При цьому не потрібно вигадувати, що можна розказати, і, що важливіше, — не треба запам'ятовувати те, що придумав.

З іншого боку, люди дуже часто не мають бажання почути вашу думку, а хочуть, щоб ви підтверджували їхні міркування. І тому моя правда може бути нікому не потрібною.

Тому люди, котрі відверто говорять, часто можуть залишатися самотніми, їх можуть «обходити стороною». І досягти успіху в такому випадку складно, бо успіх — це взаємодія з іншими людьми.

Чи треба від того сильно страждати? В мене немає чіткої відповіді. Мій рецепт — жити чесно, бо це вимагає менше енергії на «холосту» роботу; краще обмежений час життя використати на те, що робить мене сьогодні кращим для мого Творця.

Ставати кращим непросто, це важка праця з відмови від старих звичок та набуття нових. Це складна перебудова нейронних зв'язків.

І якщо опанувати цей спосіб самовдосконалення — тоді можна себе привітати.

А починати варто з невеликих кроків. Може, варто прокинутися і почати вмивати лице?..

Есей п'ятий

Смирення... Дуже рідко можна почути в сучасному світі про подібну чесноту. Смирення зараз бачиться таким собі спокійним способом прийняти те, що відбувається в моєму житті. Це таке відсторонення від усього. Так, наче ми не владні щось змінити у цьому житті.

Але смирення — це не про відчай, а скоріше навпаки — про надію. У часі, коли я опановую смирення, я починаю розуміти, що всі зміни, які я можу здійснити, — це виключно дії над самим собою. Я можу дієво змінити лише себе, а не іншу особу чи навіть групу осіб. Я, звісно, можу прийти до інших, поділитися своєю думкою чи практикою, але ті інші люди обирають самостійно — погодитися зі мною та змінитися, чи ні.

Та навіть себе, буває, змінити надскладно. Хто з нас не пробував, наприклад, схуднути? Чи легко це зробити? Я пробував, і це нелегко. Тому смирення — це не про зміну інших людей. Смирення — це прийняття свободи вибору інших, усвідомлення того, що за помахом чарівної палички той інший не зможе змінити щось у собі.

Смирення — це про позбавлення від ілюзій, що диво чи щось інше може раптово перевернути свідомість інших людей та привести їх до цілковитої згоди з нами. Смирення — це про дієву зміну власної сутності, дії, в яких інші люди можуть побачити активну дію Святого Духа.

І де ж тут надія? А примирившись зі своїми ілюзіями, ми все ще зберігаємо надію, що той, задля кого ми діємо або комусь щось пояснюємо, таки нас зрозуміє.

У часі війни, коли московити жорстоко нас вбивають, смирення не має нас спонукати до капітуляції перед злом, але навпаки — боротися з надією на Божу поміч. Тоді зникає страх і народжується надія. Усвідомлення немарності нашої боротьби, розуміючи, яку ціну платить український народ, додає смирення у надії на Божу поміч.

Смирення та надія ходять парою.

Есей четвертий

Навіть тоді, коли життя дає пробоїну, коли втрачена надія, коли доля сповнена болю та тривог, навіть у випадку цілковитого відчаю, варто пам'ятати, що є люди, яким дороге саме твоє існування у цьому світі. Є люди, котрі щасливі лише від самого факту твого тиску на земну поверхню усім твоїм організмом.

А тепер варто подумати, наскільки ж вони будуть щасливішими, якщо ти будеш не просто існувати, а докладати трішки зусиль, щоб зробити цим людям щось хороше? Достатньо невеликих добрих справ, незначної уваги, бо все велике починається з малого.

Ці щоденні маленькі справи переростуть згодом у звичку. Це та звичка, що стає тлом довготривалого щастя — того стану людини, коли ти будеш відчувати гостру потребу щоранку усміхатися до східного сонця.

Ти тоді перестанеш концентруватися на власних егоїстичних потребах та переживаннях, бо зможеш увійти в той стан, який описував Св. Франциск, — більше діяти, аніж чекати дій від людей, від близьких нам людей також.

Любов — це завжди дія, яку важливо супроводжувати словами та дотиками; ми не можемо любити мовчки і десь глибоко в душі, якщо не показуємо це відчуття власним тілом.

Маленькі кроки до близьких людей значно легше робити, аніж впроваджувати великі кардинальні зміни.

І останнє: інші люди не можуть нас зробити щасливими. На 90% наше щастя залежить від нас самих. Тому кожному з нас варто спробувати знайти термоядерне джерело нескінченного щастя. Якщо нам пощастить здобути решту 10%, яких нам додадуть інші люди, — то це, мабуть, і є той стан, до якого кожну людину покликає Господь.

Есей третій

В сучасному світі страх затьмарив очі людей. Особливо це стосується чоловіків. Ми боїмося брати відповідальність за жінок, з якими живемо, ми не хочемо реалізовуватися в шлюбі у своїх природних ролях. Ми боїмося захищати власну державу від рук загарбників. Ми боїмося звалити на свої плечі ті труднощі, до яких ми покликані в цьому світі.

Натомість варто нам, чоловікам, плекати в уяві та реальності якості мужності. Мужність тоді стає невід'ємною частинкою нашого єства, частинкою тіла і насамперед душі.

Мужність відкриває двері у світ чоловіків, світ, в якому чоловік захищає жінку, відповідає за її тривожність і тим самим заспокоює цю тривогу, світ, де лицарі починають перемагати зло.

Мужність додає нам духовної краси, за яку нас починають любити та цінувати жінки. Ми з мужністю займаємо належне місце в житті — місце, призначене Господом.

Мужність спонукає противитися злу в щоденній своїй діяльності, бо ж істинний лицар — це той, хто несе світло туди, де темрява накриває все.

В сучасному світі бракує подібних якостей у чоловіків, і це призводить до руйнування базових інститутів суспільного життя. Страждає найперше сім'я, бо жінки змушені ставати мужніми, оскільки на їхніх тендітних руках лишаються діти. Жінки, перебираючи роль чоловіка, набувають чоловічих рис і ще більше заганяють чоловіків у світи власних страхів.

Порочне коло здатне розірвати обоє, але чи буде сили та наснаги вистачати для цього?

Я скептичний щодо цього: надто багато "тупого" фемінізму, надто багато легковажності чоловіки у собі викохали. Сподіваючись на Боже чудо та ласку, все ж я думаю, ми впадемо у дуже складну кризу. І лише поодинокі святі світитимуть нам як свічки посеред глупої ночі...

Есей другий

Що можна почути, коли промовити слово "відповідальність"? Кожен собі може дати відповідь, мій варіант наступний: це усвідомлення факту, що всі мої рішення конвертуються в конкретні дії, а дії – призводять до наслідків; і я здатний прийняти ці наслідки як результат саме моїх вчинків. Усвідомлення стає дією, а дія – змінює стан (і мій, і) довколишнього світу.

І як часто ми хочемо перекласти відповідальність на інших? Це дуже зручно: винуватий завжди хтось, але не я. Таким чином я стверджую, що є ідеальним, незмінно прекрасним.

А сама відповідальність передбачає можливість помилки, бо я не є ідеальною істотою, тому і добре, і погане я приймаю з розумінням власної обмеженості.

Відповідальність обмежує наші бажання та прагнення, бо коли чоловік усвідомлює наслідки, то і справи свої будує таким чином, щоб близькі люди були у безпеці. І це обмеження може бути некомфортним. Але на те відповідальність і має місце, щоб "закаляти" в чоловікові стриманість власних тілесних та духовних потягів.

Відповідальність — це дотримання тих обітниць, які заявляються привселюдно, бо сказане слово творить нову реальність довкола. І тоді ти вподібнюєшся до Христа. Як Христос керує небом та землею, так і чоловік, мовлячи слово, змінює довкола себе події та речі, бо за словом завжди йде дія. Слово без дії — лише звукова хвиля в повітрі.

Отже, бути відповідальним — це змінювати себе та світ довкола з урахуванням простої істини: світ не порожній, і якщо вже ми починаємо турбуватися про когось у цьому світі, то варто зробити все, щоб сповнити свої обіцянки!

Хіба той, хто з нами, не бажає цього? Тоді все це сенсу немає.

Есей перший

Любов... Хто з нас не прагне бути любимим, тим чи тією, хто становить цінність для іншої людини. Можна майже напевне стверджувати, що ця потреба закладена в нашому єстві фізіологічно. Часто любов плутають (або можна сплутати) із захопленням, що виникає на початку стосунків. Але любов — то значно ширше поняття.

Коли приблизно за рік гормональний коктейль припиняє "підігрівати" почуття, на перший план починають виходити глибоке розуміння думок, потреб, інтересів, мрій одне одного. Пристрасть починає "підігріватися" глибшим пізнанням одне одного, інтимними розмовами з найближчою людиною у світі. А на додачу з'являються спільні обов'язки у спільному господарстві, бо саме побут складає левову частку нашого життя.

Усе те, про що я пишу, в найповнішій мірі реалізується у шлюбі, і, звісно, всі три компоненти лише у шлюбі формують золоту тріаду найповнішого щастя, що його нам приготував Господь.

Чому в реальності ми бачимо зовсім інше — то, певно, тема окремої розмови. А от як пізнати іншого? Як стати близькими друзями? У мене є лише одна відповідь: говорити та пробувати ділитися думками.

Усі ми різні, маємо абсолютно різний досвід, традиції, виховання та сімейний контекст. І коли люди починають усім цим ділитися, то можна пізнавати одне одного, нашу реакцію на погляди і переконання. Якщо в такому спілкуванні виявляється розуміння та сприйняття, то можна перейти на інший рівень — допомогти один одному втілити мрію, подолати страхи або ж спонукати до справ та вчинків, які завжди відкладалися.

Це маленький приклад спільної роботи над стосунками. Маленький паросток, политий гормонами закоханості, починає рости від постійного та систематичного поливу словами й вчинками обох людей, котрі, спостерігаючи за ростом любові, отримують насолоду в тіні густих крон та від шелесту листків. І жодне палюче сонце не знищить це могутнє дерево любові.

Коли спитають що таке любов чоловіка

І вкотре хочу спитати: “А що таке любов?..”

Він лежав і дивився на стелю.  Він не спав, як це могло здатися сторонньому, лише до болю в очах, не кліпаючи!, дивився на стелю. Все довкола нагадувало коловорот, а думки.....літали, він літав серед думок, які так міцно взяли у полон. І знову і хову він повертався до них, немаючи змоги спинитись, наче той спраглий пустельник, котрий дістався джерела...

І ось, він вже не сам, а з тією, яку називав “Кохана”, для якої клав до ніг цілий всесвіт, власний всесвіт, безкрайній та неосяжний. І зміряти його годі, бо як же зміряти те, що не має меж....і цю неокраю безконечність він цілковито вручив Тій, кого вважав своєю, і тільки своєю. Не ідельною, але тою, котра завжди із ним у будь якому випадку....

І він любив, любив так, як ніхто до нього — так самовіддано, як можуть любити лиш раз на все життя. І ця любов давал йому сили, сили Геракла; душа та тіло набиралися незвіданної енергії, тої, яка дозволяє творити дива...

Він цілував її, ніжно, цілковито спокійно, бо така любов приносить не буревії душевні, а спокій та відстороненість од цілого світу. Всі проблеми та щоденні клопоти кудист зникають, наче за помахом чарівної палички. Тільки один Господь та прекрасні зорі понад ними. Цей неописаний запах тіла, ніжна шкіра не зводили з розуму — а давали певності в тому, що ось воно щастя, поряд, цілковито та повністю заполонює розум та серце. Ось воно — щастя. Заради щастя люди століттями змагалися, вбивали один одного — заради ефемерного відчуття цілковитої забезпеченості. А виявляється секрет його такий простий. Ось він, замкнутий у рожеву оболонку ніжних вуст, перс, очей....і цілуючи своє щастя він розумів — війни це все пусте у порівнянні із щастям. Воно не потребує якихось змагань — воно просто є, і коли воно є все інше стає неважливим.

І цей політ, крізь літню прохолодну ніч наче найбільше сонцепадіння. Земля крутиться ще швидше, польоти увісні та наяву, нескінченна пристрасть, що здатна затопити найвищі гори світу.... Оці польоти не просто окриляють, а приносять нескінченне блаженство у всі члени тіла та душі.... Польоти, які ж ви прекрасні....

Задзеленчав телефон. Він повільно вимкнув, підвівся... був темний вечір, сонячних зайчиків наче й не було. Кімната впала у похмурість та  затоплювалась присмерком... Невже він отак пролежав у безпам”яті цілий день? Невже він літав у мріях своїх цілий день, не помічаючи круговороту світу довкола осі?! Як таке могло статися із ним, прагматичним, та таким раціональним хлопцем?! Тепер йому варто сміятися із себе. Це він тепер безпомічний супроти краси, супроти тих почуттів, які полонили його і не відпускали цілий день. Наче той сонамбула, що ходить вночі, його охопило відчуття цілковитої відстороненості од світу. Все пролітало мимо нього, наче не від світу цього...

І як таке могло статися? О, раціо, тебе я нині позбуваюсь, бо вже мислити логікою не можу, мої думки вже не вкладаються в прокрустове ложе математичних схем та моделей — для мене вони перестали існувати! Те, що трапилось зі мною вже більше аніж щастя — це сенс мого існування, мета, заради якої варто жити. Це була Вона — та. Заради якої варто змінити все, покинути все, не знищувати, а будувати.... О! Солодка млость! Заради тебе можу скинути кайдани мого строгого мислення і поринути у потоки ефіпного відчуття любові....

Це вже ніч, така сама як і тоді, коли вони були разом. Відстані,.. так, зараз відстані поміж них, але що таке відстань — кілометраж, який потрібно пройти, щоб стрітись... Він спокійно підвівся. День минув,а здалося, що ціла вічність прошмигнули мимо. Увісні він був з нею, а це найголовніше. Хоча би так поєднатись із суттю своєю, призначеною з небес.

Так, воістину, любов не шукає чужого, лише свого......

І вкотре хочу спитати - “І що це, коли не любов?!”

Лист номер якого я забув навмисно

Весна у своєму розпалі пашить та дихає наснажно. Вже час винограду бути витягненим зі свого зимового сховку. Вже час йому розправити свої пружні руки - рукави і давати мовні пагони, що їх жене й жене нестримний сік.

А я сиджу і дивлюся на помаранчевий місяць. Світло у кімнаті приглушено - жовтаве. Я собі сперся на подушки і так мені добре. Кости та мʼязи приємно ниють від цілоденної праці, я вже чітко відчуваю, що засинаю, і навіть не хочу опиратися солодкости, котра огортає мене мов білий туман, туман невідомости. Я провалююся в той туман і повертатися не хочу.

Мені одразу починає щось снитися. Чи то було дійсно правдиво, чи той сон прийшов пізніше - того я вже сказати не вмію. Тай чи має це значення? Повертатися мені не хотілося, бо раптом я поринув у темряву. Але то не була кромішня пітьма. То була ніч, але ніч світла, коли можна побачити обриси тіл. Ти сиділа на краю мого великого ліжка, обернувшись спиною та лицем до місячного світла (чомусь мені здалося, що то місяць лише може дати таке мляве світло). Твоє довге дівоче волосся розпущеною косою спадало на спину. Опершись руками, ти наче підставляла своє голе тіло під місячне світло.

 І місяць нестидливо задивлявся на твою красу, милуючись прекрасними ногами, світлом чолом, повними персами, білим лоном. Я завмер, бо це видовище було прекрасним. Можна було отак дивитися та розуміти - мені пощастило спостерігати за жінкою, в котрій дивним чином поєдналися краса, любов та мудрість. І ця жінка сидить оголеною на моєму ліжку. Чомусь мені здалося, я наче відчув, що ти посміхаєшся і твої гарні білі зуби в щасливій посмішці сміються до мене, але так щоб я не бачив цього.

Я простягаю до тебе руку і одразу наче пролітаю діжкою, ось я вже сиджу і руками обіймаю тебе. Спочатку я торкаюся плеча і крізь сон відчуваю теплоту твого тіла  це не жарЮ це така приємна теплота тридцяти шести і шести десятих градусів  крізь сон фізично мене накрила якась млость, од якої я почав цілувати твоє плече. Ти обернула голову і засміялася очима так як вмієш лише ти це робити. Це додало мені сміливости, і я цілував твою спину так наче брав Святе Причастя на недільній службі Божій. А руками я гладив всю тебе, живіт, ноги, перса, руки. І коли ми вже ходили в в цілунку, в моєму спинному мозку прийшов електричний заряд від якого я прокинувся.

Я довго перебирав пушки своїх пальців, щоб часом не забути твоє тепло. Як же це було реальним. Після таких снів починаю вірити у справжність міту про Пігмаліона. Таке враження, що думки вміють творити реальність.

Я заснув знову десь понад ранок. І вже був новий сон, інший. Знову наче все відбувалося наяву. Надходив сонячний літній ранок, 

Який же я тобі вдячний, що ти навідала мене. За ці роки твій образ стерся з моїх думок, знову. Я знову забув як ти виглядаєш, а тепер ось я тебе бачив так наче наяву - кожну сл=кладочку на обличчі, кожну зморшку, котра має зʼявитися в майбутньому, а зараз її зародки ледь помітними є. Кожен порух твоїх зіниць. Дякую тобі, що хоч так мене наслідуєш в моїй самотності.

Намарно тобі, мабуть казати, що я про тебе думаю щодня, кличу тебе у своїх думках, раджуся чи варто робити ту чи іншу річ. Це відволікає від само жалісно та нарікання на власну долю. Так вже склалося, вибір людський - то річ неповоротка.. справа в якій всі ми маємо нести відповідальність за результати.

Нині вирішив припинити пити ліки. Грошей на них немає, та й життя моє добігає до кінця. Який сенс має приймання ліків, коли найкращими ліками є сни в яких ти сидиш голою на моєму ліжку, а тіло твоє тьмяно пестить місячне світло…

Швидкі рішення

Люди хочуть швидких рішень. Мабуть це "зашито" у нашій сутності або в самому способі нашого мислення. Воно ж є логічним, як заповідав Арістотель. Якщо щось робиш - то має бут и результат цієї робити, бажано одразу та негайно. Те, що результат може відбуватися значно пізніше від докладених зусиль, вимагає додаткових розумових дій, бо це дуже неочевидно. Це по суті наше фізичне єство так працює, бо ж ми такі самі живі істоти як і наші брати менші. В них все просто - напав - з'їв, все відбувається тут і негайно. І навряд без ще одного рівня конгітивних зусиль можна дійти до висновку про майбутні далекі плоди нашої праці.

З давніх давен практика відкладення результату праці була в нас перед очима вже тоді, коли люди почали займатися землеробством та садівництвом. Всі хто пробує займатися подібними справами дуже добре зрозуміють мене, бо результа праці є видивим через кілька місяців від початку робіт. Спочатку саджанець маленький, потім він виростає, пускає кілька листків, а потім треба його висаджувати, доглядати, поливати і в результаті він великий та дорослий дає плоди. Зі садовиною історія ще довша, бо посадивши дерево перші плоди можна отримати і років через вісім, як з горіхом, наприклад.

Все інакше, коли видимого результату немає, очевидні зміни будуть лише через кілька років. Бо ж горіх хоч і довго, але росте, а от що робити з тим, що "помацати не виходить"? Якщо зміни треба започаткувати в собі, то як ці зміни в собі можна перевірити? От наприклад, якщо я хворий - то має бути таблетка, випивши яку я обов'язково вилікуюся. Мало хто думає про довге лікування, про часті та болючі процедури, про лікарів, котрі можуть нашкодити. Потрібне швидке рішення - і це таблетки. А ще, можна думати, що достатньо трішки попрацювати і це одразу має бути винагородженим встократ більше аніж ми витратили. Ще менше думають, що хвороба може бути наслідком того способу життя, котре я провадив до виявлення хвороби. Але коли мені ліпше, то я це відчуваю, бо перестає почуватися зле.

А що коли зміни треба провадити в себе в душі? Що коли зміни потрібно зробити виключно зі своєю внутрішньою сутністю? Як тут перевірити чи є зміни?

А ще помітив, що люди хочуть знати своє майбутнє. Це ж дуже зручно виправдовувати власні рішення та неможливість контролювати своє єство якоюсь уявною долею. Давні греки виправдовували себе "вчинками та задумом Богів", ми тепер виправдовуємо себе природніми схильностями, дією гормонів, І нема на те ради. Дуже хочеться зняти із себе відповідальність за власні ж вчинки, за власне життя.

Світлі люди

Іноді ловлю себе на думці, що є люди, котрі світяться внутрішнім світлом. Таких людей, коли зустрічаєш, то вони тебе починають зігрівати теплом навіть тоді, коли їх немає поруч. Лише одна думка про таку людину наповнює серце добротою і ледь помітка усміщка осяює моє лице.

Це дуже складно описати. Складно писати про відчуття, які мене охоплюють поруч з такими людьми. І стать тут не важить, є такі чоловіки, є такі жінки. Правда, жінок таки більше, вони більш відкриті для світу, мабуть тому, що приносять нове життя у цей світ.

Посмішка таких людей - яскрава, їхній сміх - щирий, їхнє почуття гумору-  неймовірно влучне та актуальне ситуації, їхні слова - прекрасні, хоч сама вимова може бути і не королівською. А погляд - виключно відвертий та щирий. Немає в тих очах ані лукавства, є безмежне джерело доброти, милосердя та невимовного прагнення до життя. Посмішка світлих людей є настільки щирою, що повертається віра у людей, бо відчуваєш щирість не просто у словах, а в помаха руки, а потім - і в діях. Світлі люди додають впевненості в безумовній допомозі, за яку не доведеться платити явно. Таким людям хочеться допомогти навзаєм і це може стати доволі серйозним моральним зобов'язанням.

Внутрішнє тепло світлих людей є настільки приємним, що з ними хочеться провадити години, сплив яких не помічаєш абсолютно. Їхні думки, їхні роздуми видаються дуже актуальними, до таких людей хочеться відкритися всім потаємним, але потім починаєш стримуватися, бо ж розумієш - навіщо навантажувати чужих людей власними проблемами? Вони аж променіють надійністю, впевненістю і сповідальністю. Що би ти їм не розказував, вони сприймають з розумінням і без засудження. Часто вдома з найближчою людиною ми можемо не відчувати такого спокою як зі світлими людьми.

І коли такі люди йдуть від нас, помираючи, як я вірю, до життя вічного, то стає безмежно сумно. Так наче втрачається частинка себе, завмирає частинка, мала чи велика, і вже назад вороття немає. На серці з'являється шрамина, котру залікувати ніхто не зможе. Рубець - як знак Господа, котрий залишаються такі люди.

Часто мені здається, що це можуть бути янголи, котрих Господь нам посилає для того, щоб ми побачили - Бог існує, він тут між нами воплочений в світлих людях. Бо як ще можна пояснити, що таких людей ми зустрічаємо дуже не часто? Можна почати пояснювати подібне нескінченною вервечкою подій, сукупна ймовірність настання яких є настільки нікчемною, що і не хочеться витрачати час на доведення цієї аксіоми.

Останнім часом думаю, що світлі люди рухають цей світ не до загибелі, а до кращого, світлішого майбутнього. Шкода, що їх так мало, бо в час темряви кількість має значення.

Лист без номеру

(Від упорядника) Я не знаю, коли батько написав цього листа. Він не підписаний, жодної дати знайти не можу, можу лише припустити, що це трапилося після того як вони з мамою розлучилися, бо саме та весна була напрочуд теплою. Тепер, коли тата не стало і я перебираю його папери (а їх в нього виявилося ціле архівне сховище), то починаю розуміти скільки він написав. Цілі стоси листів, які він так і не відправив, щоденні листи до жінки, про існування якої я не підхрював довгий час, а коли дізнався, то було вже пізно. Я не можу уявити як можна писати щодня до стіни. Це ж дійсно так було - він писав у безнадії, просто писав, бо мав в голові чи в серці образ жінки, яку він знав багато - багато років тому. Як таке може бути? Як можна зберігати та плекати образ людини, котра сама змінюється, а ти про ці зміни нічого не знаєш? А коли зустрітися, то можна і розчаруватися, бо образ - це не людина...

Схиляюся до думки, що тато таким способом рятувався від реальности - від сварок, від проблем, від непорозумінь. Йому так простіше було сприймати все, це була його терапія. Кохання як терапія, любов, яку неможливо не те що помацати, але й побачити - як ліки...

Я переглядаю ці листи і мене непокидає одне питання - чи мав він надію побачити цю жінку ще раз?

Я тобі скажу що нині було. Я плакав, як дитина плакав. Я настільки був вражений тим напливом почуттів, які, здавалося, вже давно відійшли, їх не було, вони щезли і я не міг нічого відчувати вже довгі тижні, може й місяці. Але нині я просто був враженим...

Настала весна, час обрізання дерев. В моєму саду дерев достатньо, щоб мій час денний проходив максимально скоро. І хоч дерева вже не молоді, та хотілося їх максимально привести до здорового виду. Ти, мабуть, не знаєш як то робиться, то давай навчу тебе, хоч на словах.

Отже, для початку треба подивитися на дерево. Дивитися треба на нього дуже уважно, як на людину, котрій допомагаєш одягнутися або постригтися. Дерево через цілу весну, літо, осінь ростпе та розвивається, і тепер його треба привести до ладу. Людина ж миється, обрізає волосся та нігті, все для того, щоб інші люди могли без відрази спілкуватися та соціально взаємодіяти. Так само, коли ти дивишся на дерево, треба допоомогтй йому рости та розвиватися далі.

Кожен сорт чи вид дерева обрізається по - своєму. Персик обрізається так само як виноград - один паросток залишається на вегетацію, а інший - для плодоносіння. І щороку гілочки змінюються. Таким способом дерево та його гілочки оновлюються. Яблуню можна різними способами обрізати, я дотримуюся простого правила - залишаю центральний провідник, щоб дерево мало стрункий центральний стовбур, але щороку його трохи вкорочую на бокову гілочку, щоб воно повільніше росло догори.

Потім треба дивитися на те, що дерево не загущувалося до середини. Крону потрібно розрідити, прибравши гілки, що ростуть до середини дерева, а не назовні. Але, я зовсім забув, спочатку треба зрозуміти які великі гілки варто прибрати, щовесни треба прибирати не більше двох великих гілок. І вже потім проріджувати крону. Паралельно треба дивитися на гілки, що ростуть з великих гілок, щоб ці маленькі гілочки не були слабшими за більші і не витягували зайві корисні речовини.

І головне - всі бокові гілки треба обрізати так, щоб брунька вегетації "дивилися назовні" і потенційно росли вбік, а не вгору. Хух, мені вдалося це написати! Нколи не думав, що змоду хоч якось описати подібну процедуру.

Так от, обрізав я собі дерева, дивився на крону маленький дерев і раптово мені так захотілося, щоб ти була поруч, що я аж присів на мокру землю. Чи не впеврше в житті сильний нервовий порух в душі фізично притиснув мене до землі, в момент часу я вже подумав, що то інфаркт, але вчасно згадав, що в мене подібне вже було - у років двадцять. Такий собі невротичний шок. Тоді це було щось молоде та нетсртимне, тепер же - щось дуже глибоко - інтимне відчуття, так наче хто подув мені до голови гаряим полум'ям нестями.

Земля ще мокра, на ній сидіти не можна, а повітря не те щоб морозяне, а таке.... таке... прохолодне, ще нема в нім тепла. Я підставив дошку під дупу і довго сидів, просто дихав, згадуючи твоє лице. Я не міг його згадати, я плакав від цього забуття як дитина. Якби хто мене побачив в цьому стані, то сказав, що я здурів на старість. Я не міг добре згадати кольору твоїх очей, бо вже не був певним - вони блакитні чи зелені? І хоя я добре знав, що людині властиво забувати, та тепер я відчувся сліпим, тим хто втратив свій істинний зір. Я знав, що там має бути, але все одно не міг пробачити. Не має цьому випрадання.

Боже, я стільки днів думав над тим, що все буде добре, що я справлюся, а зараз - я просто серед розбитого корита. Початок Великого посту, початок руху до свята Воскресіння, а я почуваюся так наче все скінчено. Чомусь я так трагічно не відчувався тоді, коли пішов з роботи у безвість, коли втратив свою людину, котра була "припасованою" до мене, коли втратив свій шлюб, яким би він не був. А тепер, напередодні першого тижня посту я просто розвалився.

Плачучи я продовжував молитися і просити допомоги у Господа.

От зараз пишу ці слова в неділю увечері, думаю чим він може мені допомогти? Повернути мене в молодість, звернути час назад? Це суперечить самій логіці людського вільного вибору. Чи може скасує всі мої помилки? Знову - вільний вибір. Чи може мені зірватися і полетіти до тебе? І знову - а хіба в тебе не було вільного вибору мене відпускати чи не відпускати? Хіба в твоєму серці цей вибір не має права бути?

Я думав нині Боже слово мені допоможе, бо туга була замежевою. Нині була Євангелія про покликання Натанаїла, одного з апостолів. Ісус просто сказав йому "бачив тебе під смоковницею" і Натанаїл просто визнає його Божим сином Що там таке було під смоковницею? Наш отець казав, що було щось дуже важливе. І я собі думаю - може вчора я був під своєю смоковницею? Я плакав і просив Бога врятувати моє зруйноване життя. Я більше не мав надії, все, це дно, на яке я впав і повернутися сам сили не маю.

І легше не стає навіть тепер, коли кажу тобі ці слова. ти їх не чуєш, але я кажу тобі щовечора щось, як молитву кажу тобі.  Добре, що ти хоч жива, бо якби ти померла - то було б ще важче. І може і ще приїду до міста, зустріну тебе випадково, побачу якого кольору в тебе очі, згадаю ьвою посмішку і вже тепер точно не забуду, виріжу собі на серці їх, на моєму втомленому, старечому серці...

Лист від упорядника

 (Від упорядника) Всі ці листи батькові я знайшов цілком випадково. Після похорону я залишився в його хаті, щоб привесит все до ладу. Залишатися тут я не збирався. Хоч я можу жити тут, але не хочу. З моїм пораненням ноги, я вирішив бути ближчими до цивілізації, а це село - це просто орна діра. Ані людей, ані перспектив, а одним городом ти ситий не будеш.

І вирішив я прибрати все зайве, старий одяг викинути, інструменти - продати, перевірити всі замки, встановити жалюзі. Роботи в мене було багато. І перший же день я почав з комори. за мішками із зерном та кукурудзою я знайшов дивовижну річ - повністю металеву скриню, закриту на велику колодку. Жартома, я собі подумав, що то тато скраби зберігали в подібній скрині. Вона убла такою суцільно звареною, прикрашеною невеличкими кованими металевими вставками. Наче якийсь середньовічний скраб там мав бути. Тато у розмовах ніколи не згадували про щось подібне, у заповіті не було навіть натяку на таку скриню.

Мені стало цікаво. Що ж таке міг тато ховати? Ясно, що це щось цінне, бо скриня виглядала абсолютно непроникною - ані миша би не пролізла, ані вогонь би не знищив, ані вода, якби щось підтопило скриню. І це саме не металевий зварений ящик, а сама що не є скриня. Пластини з яких вона була звареною, були гарно очищені від іржі, не скороблені, але рівні у своїй площині, Я думаю абсолютно непроникною для води вона не була, але цього і не вимагалося, напевно вона в океані плавати не мала. Металеві платини були повністю провареними, це була не точкова зварка, а суцільний шов. Праці на цю металеву "бандуру" пішло багато.

Ще більше мені було дивно, що тао не згадував про щось подібне. Ми не дуже спілкувалися останні роки, все - таки далекими трохи були, але після нашого спільного нещастя, я таки трохи частіше його навідував. Він завжди тримався впевнено, спокійно. В тому місці, де стояла скриня, завжди стояли мішки і зерном, а потім - ящики, до яких мало хто заглядав. Років десять тому я в тому кутку прибирав, але нічого подібного не бачив. І це ще більше розпалювало мою цікавість.

Треба було спробувати відкрити скриню. Величезна і груба колодка видавалася непритупною. Не було й мови, щоб спробувати знайти до неї ключа, жодних настанов чи вказівок тато мені не надавали. Могли би зоч в заповіті згадати, бо його раптова смерть не давала шансу на спілкування та спокійний відхід.

Тому довелося мені шукати болгарку та пробувати розрізати. Для цього треба було знайти переноску до електрики, чимось підважити колодку, закріпити струбцинами та повільно різати. Дуже не зотілося пошкодити сам метал, його можна було розрізати чи продати. Колодка виявилася міцною, спиляв половину маленького диску по металу.

І ось настав момент, коли я завершав різати, дуже кортіло вже подивитися що так надійно було схованим в такій монолітній скриньці. Моєму здивуванню не було меж - скриня була заповнена піском, просіяним, сухим піском. Із середини вона була ще й трхи герметизованою, мабуть пісок не мав відволожуватися від оснньо - зимової погоди. Я відкрив рота від здтвування, почухав собі чоло і вирішив, що мій тато здурів. Повна скриня сухого піску. не дарма кажуть - старі люди на старість починають дуріти.

Спересердя я стукнув кулаком по піску, і вийшов звук не глухий. Я тоді запхав руку і... витягнув гарно складений конверт. Я ще глибше нирнув - і ще один витягнув, і ще один... Їх було дуже багато. В піску були конверти. Це вже пізніше я їх наразував тисячі. Тисячі листів, невідправлених листів, без адресату.

Той перший лис я відкрив і почав читати:

"... Сьогодні погода була погожою, мій пес гавкав цілу ніч як дурний, перекрикуючи сусідського Джека. Здуріти можна, але знову мушу в обід досипати. Мені то навіть подобається, в літню спеку спати собі в прохолодній кімнаті, бо пес мене вночі будив. Він зараза такий хитрий - лащиться до мене, знає що винуватий.... Сусіди знов свого кота загубили, приходили питати чи я не бачив. Але я то добре знаю чого вони приходили - подивитися що то я там таке роблю зі свохми ворітьми. А я просто їх перемальовував стареньким пульвиризатором, якого позичив в старому Феді..."

І все в подібному дусі було написаним. Який то рік яка дата? Нічого не було, був лише номер листа - 10034. Що то означає? що означають ці числа? Я почав з піску витягувати лист на листом. Спочатку читав, але скоро побачив, що з цим заняттям настав передввечірок, сонце опускалося і забирало із собою денне свіітло, я навіть не помічав як в напівтемряві пробував ситати татів почерк.

Мені було зрозуміло - тут тисячі листів і прочитати я їх не встигну і за рік. Моєму розпачу не було меж, це був розпач на межі істерики. Як? Чому? Навіщо? На останнє питання я скоро знайшов відповідь. Тато колись розказували, що в стародавні часи папіруси обов'язково пересипали піском, щоб написане гарно присихало до папірусу і тоді написане слово зберігалося довго. Але навіщо було так робити в наші часи? Нащо було зберігати те про що ніхто не мав ані єдиної здогадки що воно може існувати? А може тато реально став несповна розуму від хвороби?

У розпачі я затулив обличчя руками і заплакав. Заплакав за моїм татом. Мені задося, що він був таким самотнім, що мусів писати ці листи, щоб якось відволіктися, забутися від самотності в уявному спілкуванні. А я такий невдячний був, що навіть не навідувався. Він, неід.альний мій тато придумав собі когось, або писав то сам до себе, що таки дотриматися того правала - людині потрібна людина... Він котрий обрав самостність тоді, коли настав час розставання з мамою, мама, котра і не була проти цього. Що цей бідний чоловік мав робити вечорами, коли сідало сонце і темрява поглинала землю?..

Я закрив скриню, поскладавши листи, притасував так, щоб миша не залізла, повісив колодку з твердою впевненістю почати завтра сортувати. Треба з цим розібратися, просто так залишати цей спадок не можна.

Лист триста третій

Сьогодні був цікавий день. Всі наші колеги поїхали на інвентаризацію, а ми залишилися з тобою працювати над договорами з постачання.

Це було дивно і водночас цікаво. Ми лише удвох. Чи міг я дійсно працювати? О, так міг, але не над договорами. Я навмисно пишу одразу запис до щоденника, щоб не pабути цих миттєвостей ніколи. Я хочу їй пам'ятати так я пам'ятають свій перший поцілунок, свою першу розлуку, свої найкращі миті життя. От буду в старості їх перечитувати тобі, і знаєш якою буде ця насолода....

А тимчасом моє серце гупало та калатало невпинно. Я не міг зупинитися раптової тахікардії. Я так останнього разу хвилювався, коли вперше обіймав дівчину. А я не збирався тебе навіть обіймати, ми просто мали бути удвох, навпроти, працювати з документами.

Господи, це ж неймовірне відчуття! Що ж ц е має бути за хімія у мене, коли навіть не торкаючись до тебе, одна думка, що ми будемо удвох, викликає майже серцевий напад. Мабуть справжня любов має трохи вбивати. Але ні, почекай, мене ще вбивати не треба, я ще хочу любити тебе, тому не поспіщай мене убивати.

Глибоко дихачи, я сяк так привів себе до ладу. Але все починалося знову, коли ти з усміхом дивилася в мої очі. Що не кажіть, а очі багато що можуть розказати. Очима можна спопелити, коли ненависть переповнює людину; очима можна приголубити, коли лдину переповнює почуття вдячности та любови; очима можна довести до отупіння, коли лише байдужість залишається на оперелі почуттів. Воїстину правду кажуть - очі вікна душі, як душа чорна - той очі будуть порожніми та злими.

І в цей момент я вирішив розслабитися. Що може трапитися? Поруч мене дівчина, жінка, котра спопелила мене в перший же день. Це що так погано? Це ж прекрасно. І я вирішив, цілком спонтанно, погратися в одну гру. Колись в дитинстві я дуже любив читати лицарські романи. В них лицар так шляхетно зверталися до своїх коханих, що я іноді думав про себе - а чи правда це? Звісно, вже пізніше я дізнався, що це не правда, що ці книги - це діти епохи романтизму. Але сама ідея мені сподобася.

- Дай мені документ від нашого головного постачальника.

- Секундо, о прекрасна панно, дайте мить і ваш наказ буде виконаним! - ти витріщила очі та не знала що робити - смітися чи сприймати все це серйозно?

- Що?.. Ти... на приколі?

- О зовсім ні, принцесо, як ваш підлеглий я спробую виконати ваше прохання якнайшвидше - і я дійсно побіг до стелажу шукати потрібний документ, граючи посміх та викидаючи теки документів. Твої очі розширилися ще більше.

- Ти що таке робиш??!! - я в голосі чув подив, наче ти спостерігала не за колегою, а за диваком, клоуном чи навіженим.

- Я виконую ваше побажання, о моя королівно!

- Та досить вже грати вар'ята! Перестань, в нас купа роботи! - ти вже починала дратуватися

- О моя королівно - і я вклонився так наче дійсно був при дворі королівни... Франції - але ж ви самі наказали вас якнайшвидше принести документ, і я безмірно вдячний, що ви це доручили мені.

- Звичайно тобі, тут же більше нікого немає!

- Бачите, як я завбачливо всіх спровадив, щоб принести вам насолоду одержати документ з моїх відданих рук.

- Спровадив! - ти засміялася так щиро та весело, нарешті ти все зрозуміло. І до твоєї честі, ти вирішила мені підіграти. - Отже, якщо ви, сеньоре, вирішили мені служити, то давайте документ якнайшвидше.

- Слухаюся, зараз ще переверну кілька стелажів і неодмінно його знайду!

- Стелажі не чіпайте! - я почува владний голос кеоролівни. "Ну чоловіче, ця жінка справжня королівна".

- Безперечно слухаюся!

- Слухайтеся, слухайтеся! - ти заходилася сміхом таким дзвінким, що аж вуха заболіли.

- Смійтеся, панно, вам це дуже пасує, ваш сміх неначе потік живої води, котрий тече і протікає через мою душу прямісінько до мого серця. Не переставайте сміятися, наповнюйте мій світ сонцем та днем серед ночі. - Ти повільно почала зупинятися у сміхові, і відкритися здивованими очима дивитися на мене. А я не збирався зупинятися. - Ви смієтеся з мене, а я щоночі припадаю до землі і плачу, плачу над своєю долею, що не можу торкнутися навіть краю вашої сукні, що не смію наблизитися до вас, щоби взяти вас за руку і повести у той край, звідки немає вороття, у край щастя та миттєвостей, котрі ви не зможете забути. І тоді моє лице вкривається сльозами, я дивлюся на місяць, що яскраво входить до мого дому - і він гладить мене по голові, витираючи сльози...

- Дай.... дай мені документ - ти опустила погляд і я побачив рячний рум'янок на твоїх щоках. "Ти дивися, інфракт може бути не лише в мене..."

Лист дві тисячі дев'ятсот восьмий

Нині я прокинувся рано. Та якщо чесно - і не лягав спати. Я не міг заснути, крутився, перекидався, а надранок, коли вже ранішнє сонце заглядало до мого вікна, я зірвався і почав одягатися. Витягунв з тісної старої шафи свій новий костюм. Мені чомусь захотілося цього дня прийти так одягненим. Ти не любиш, коли чоловіки так одягаються, і я не люблю, але нині вирішив тобі зробити зле, навмисно. Може зі мною не погоджуватися, та тобі також дуже пасує діловий стиль. Ті костюми, які ти одягаєш зрідка, роблять із тебе справжню леді. Ти робишся такою собі піковою дамою, ти як вирок тому чоловікові, що спробує до тебе доторкнутися.

У шухлядах я знайшов нові мешти. Думав, що колись пригодяться на якусь урочистість. Але тепер це не актуально. Якою може бути урочистість, коли моє серце вирване і десь лежить, гниє на смітнику?.. Чи має значення, в якому взутті йти на свою страту? завжди собі думав що відуваються люди, котрі чітко знають, що це їхній останній день на землі? Увечері вони перетворяться на безладний лантух нутрощів, котрі одразу починають гнити та розкладатися? Бо я зараз відчуваю апатію, я наче хворий на рак, котрі відчував то покращення, то погіршення свого стану, але неодмінно думав, що настане момент покращення. Але нічого не настало, було гірше і гірше, і в міру того погіршання в мені почала пробуджуватися величезна апатія.

Тож приречені на смерть, мабуть, відчувають всесвітнього масштабу апатію. Яка різниця що можна зробити за ті лічені хвилини, що їх доведеться прожити? Чи має сенс залишати сенс тоді, коли час твій вичерпано і залишається хіба молитися, сподіватися, що там, після кінця всього, настане якесь милосердя від невидимого Бога. Або бути переконаним, що нічого не буде і це остаточний кінець...

От за останні два тижні в мені наростала апатія. Я міг годинами сидіти і дивитися на квітку, що стояла навпроти твого робочого місця, імпровізований столик робитв для неї щось подібне до трону. Квітка не заважала спростерігати за тим як ти працюєш. Я довго задивлявся як твої руки перебираються папери, як ти зосереджено вдивляєшся в монітор комп'ютера, як щось напружено вдивляєшся.

Одного разу ми зустрілися поглядом. Мовчки дивилися один на одного. Я не знаю яким був мій погляд, але твій був відсторонено - холодним. Так напевно смерть дивиться, коли востаннє людина робить глибовий видих і помирає. І не було в ньому ненависті чи злості, була байдужість, може трохи жовчі із домішками осіннього дощу. Відвівши погляд, ти продовжила працювати, а я сперся на крісло і дивився у стелю наче під дією якихось наркотиків. А потім я прийшов додому і довго сидів з вимкненим світлом, слухаючи другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром.

Цими днями я не жалівся долі і не плакав, я просто спокійно спостерігав як хвиля за хвилею апатія на мене навалюється. "Може це депресія?" - часто питав я себе. Може й так, але ж два тижні можна побути у депресії, можена ж нічого не хотіти і останні години спостерігати тебе? Можу я собі це дозволити - попрощатися з коханням свого життя так як прощаються справжні мужчини? Чи може я маю бути бездушним?

Я не бажаю бути подібним егоїстом. Я збираюся оплакувати все щиро та водночас незримо. Це лише моє горе, лише мій вибір піти і більше ніколи не бачити тебе. "Я думав воно пройде, але ж не проходить. Я думав я зможу це перебороти, але не виходить. То що ж мені робити в подібній ситуації? Чекати моменту, коли я зійду з розуму? Звернутись до психолога?" І після цього я в безсиллі кричав і відтискався вдома від підлоги доти поки не падав без сили.

А день мого звільнення наближався. Я мав піти, зачинити за собою двері і більше не приходити, відрізати цей етап мого життя і забути тебе. Бути з тобою я не можу, бути отак і щодня тебе бачити - не можу. То що я ще можу зробити, якщо не лоботомію у власній душі? Можна ще виріщати серце і викинути геть. А, точно, це вже зроблено, от тільки біда одразу наступного дня я його знайшов на місці - воно стукало, боліло і любило.

А нині я прийду, попрощаюся з усіма, віддам всі свої матеріальні цінності і тихо закрию двері, не обернуся до тебе, не подивлюся востаннє, бо ти нині у відпустці, зі сім'єю...

Лист двадцять тисяч сорок сьомий

Нині в мене свято - я знайшов твій профіль у соцмережах. Я наважився скористатися можливостями нового цифрового світу. Вечорами складно знайти якісь інші заняття, тим більше коли живеш один і в селі, то я собі вирішив придбати планшета, з горем разом із сином налаштували той планшет по телефону, і тоді вже я зайшов у дивний уявний світ цифрового спілкування.

Ти не уявляєш якою радістю для мене було побачити твоє фото. Я довго переглядав все у твоєму профілі. Фотографії, відео, подорожі. Неймовірно.... В мене довго не було слів. Я пішов надвір годувати пса і довго дивився на нічні літні зорі. На вулиці свіже нічне повітря трохи привело мене до тями, я зміг видихнути.

Я дізнався, що ти живеш в нашому місті. Стільки часу минуло від нашої останньої зустріч, я думав, що ти поїхала геть, кудись до столиці. Але виявилося, що всі ц роки ти жила в нашому місті. Оце іронія. В тебе двоє синів, так файно, що ти викладала поступово фото як вони виростали. Гарні хлопці, очі в них не порожні, добрі. Дивно, але чоловіка твого я не бачу на фото. Бачу, що ти багато подорожувала, особливо по Європі - Іспанія, Італія, Німеччина, Франція. Це геть на тебе не схоже, ти не планувала подорожі взагалі, коли я тебе знав. А ще бачу ти живеш у власному будинку, і це дуже класно.

А сама... Ти не змінилася, хоча можливо погляд не такий щасливий яким він був в молодості. Як ми були молодими, твої очі іскрилися сміхом та радістю. тепер же він став стабільнішим та твердішим? Не знаю як це передати. Або в тебе було багато випробувань в житті, або ти настільки втомлена, що вже й радості не відчувала, коли тебе фотографували.  Мабуть смуток в тебе в душі нашаровувася роками, такий глибокий шар смутку і болю. Це знаєш, таке відчуття. Я колись переглядав відео, на якому показувати останні кадри людей, котрі після тих відео накладали на себе руки. І довкола всі радіють, а в тих людей - пустка в очах, очі мерця ходячого.

В тебе, звісно, не такий погляд. Але відчуття того, що абмолютного задоволення немає - це я чітко вловлюю.

А пригадуєш, як я вгадував твій настрій, навіть будуич далеко у відрядженні. Я тоді вирішив здуріти і надсилати тобі листи звичайною поштою. Я увечері сідав і писав тобі листа, знаючи, що він дійде за тиждень. Я писав натхненно, розповідав про хід робіт. Мене тоді не було зо чотири місяці, а листи я надсилав  один за одним, мені так сподобалося тобі писати, що коли ти відписувала, то я спочатку вдихав армат твоїх фіалок, який ще не встигав вивітритися, а потім читав і одразу знав в якому ти настрої була. Пригадуєш, що я вгадував майже завжди? Чи в тебе був гарний настрій чи ні, але мені це давало таке відчуття сповнености в нашій любові, ти навіть уявити собі не можеш. Це той рівень емпатії, що його не придумаєш. Ти чомусь в таку гру не грала, хоча варто було.

Може я надто емоційним завжди був. Завжди ловив себе на думці, що таким не варто бути. У світі, де панує сила, дивно як я дожив до своїх років. Завжди себе запитую про це і не згаходжу відповіді, мабуть я таки чомусь потрібний на цьому світі. Не знаю з якою метою, може лише для того, що сидіти і писати вечорами до тебе.

А знаєш? В тебе гарна зачіска, волосся таке саме звилясте яким воно було давно, але так цікаво мальовано, що наче і не сиве, але й русяве. Добре, що мені не треба малювати волосся - я просто сивий як голуб, відростив собі чуба, котрий як оселедець на поріділій голові бовтається. Смішний чоловік передпенсійного віку.

Сьогодні вирішив приготувати на вечерю просту запечену картоплю, що часом не поправитися, маю виглядати у формі. Бо я так і не вирішив - написати тобі щось чи не писати? Якщо писати, то треба бути у формі, а якщо не писати - ну то тим більше треба гарно виглядати. Сміх сміхом, а я ще подумаю. Писати, не писати... Ось в чому питання.

Лист десять тисяч девʼятий

Нині був день важким. Дружина цілий день виїдала мозок своїми претензіями. Все її не влаштовує. Я знаю чому так трапилося - просто не поділяв їй уваги. А мені і не хотілося. Бажання зовсім не було. Цілий місяць я думав як мені виконати ті завдання що мені доручили. Наша фірма розпадається, а я в складі похоронної команди. Тому було не до неї та її забаганок.

Останнім часом нашу стосунки погіршали. Але якщо відверто - вони правда ніколи не були гарними. Від самого початку ми вирішили сприймати один одного як суперників - такий собі щоденний ринг, хто кого "нагне", "переможе"... І я достатньо довго грав у цю гру, шукав "слабкі" місця мого суперника. "Сьогодні в неї добрий настрій. Що ж, ок, ти ж мені вчора зіпсувала, то я тобі нагадаю про твоїх колишніх, про яких ти ж мені і розповіла". Або "Так, в тебе настрій поганий, то я прийду тобі щось допоможу, а потім буду вимагати винагороди, негайної, бо я хто? Так - я твій чоловік". Або "Хочеш говорити? О ні, сьогодні я буду мовчати, і завтра, і післязавтра. Моя увага - то для тебе розкіш має бути". Я це все завжди робив назло, а тепер.... А тепер - байдуже, байдуже що може статися чи не статися. Зла вона чи не зла, байдужість оповила всього мене.

І тому я з радістю поринаю у власні фантазії, фантазії про тебе. Ловлю себе на думці, що забув твій вигляд. Ми не бачилися років з десять. Якою є твоя шкіра? Чи лице вкрилося зморшками? Чи очі такі самі радісні якими вони були? А може ти набрала ваги в перетворилася на колобка чи кабанчика? Може ти хворобу важку маєш? Все відбувається як у випадку сліпоти людини - певний час пам'ятаєш як виглядають твої близькі люди, але з роками робиш поворот в тунель суцільної темряви. 

Тож від тебе в моїй памʼяті залишилися тільки губи, посмішка і зуби. Чому твої зуби мені дуже запамʼяталися. Мабуть тому що вони великі гарні як в бобра. Губи твої такі напів повні, що інших подібних я не зустрічав. А твоя посмішка очима - це неймовірна краса, Ось і все що від тебе лишилося...

Я забув твої руки, ноги, вигляд тіла, нігті, коліна, вигин рук, котрі ти так любила підносити над собою. А ще донедавна, перед самим сном, я уявляв як ми разом лягаємо спати. І ні, фантазій про секс не було, були довгі розмови про все на світі. Я тобі розповідав про чергові проблеми, а ти жваво ними цікавилася, а потім ти розповідала про свій квітковий бізнес, в який ти так поринула. І о диво! Мені це було цікавим, ніколи квіток не любив, але тепер в наших уявних діалогах я вже навіть розумівся на видах троянд (звісно, я почав цікавитися квітами в реальному життю).

І вже тоді я починаю згадувати як нам легко було говорити, чомусь ми були цікавими один одному "за замовчуваннм", наші "заводські налаштування просто дозволяли проводити той взаємний струм, який і назвивають любов'ю. Не було опору, не було спотворення сигналу, ми просто були надпровідниками один для одного.

Як же так трапляється, що люди, котрі теипераментами, =інтересами, спільним баченням життям опиняються по різних сторонах життя? Я завжди себе запитую чому в нас це трапилося? Як же ми могли такого допустити, щоб просто все викинути, що могло бути між нами? І не знаходячи відповіді, я в думках ховався у твоєму волоссі. Воно мені завжди пахло фіалками, і в тому запаху фіалок я засинаю.

Ось так і живу у фантазіях, реальний світ триває до вечора, діти лягають, дружина засинає, а я - пірнаю у спогади та фантазії так наче вони є моїм реальним життям, наче це все можна втілити. О як би я хотів бути тим міжзоряним мандрівником Джека Лондона, вибратися зі свого тіла і перевтілитися деінде, знайти тебе, взяти твоє лице у свої долоні та ніно поцілувати і сказати, що я й досі тебе люблю, не кохая, а саме люблю. І взяти тебе за руку, і привести до іншого світу, в якому моє служіння тобі буде цілковитим та безумовним, у світ, де ми не будемо змагитися між собою, але доповнювати один одного, у світ, де твоя ніжність буде доповнювати мою впевненість.

Апостол Павло був правим, любов ніколи не переминає, якщо ти готовий більше віддавати аніж отримувати. Завтра неділя, піду до церкви, після того всього що я понаписував, мені конче потрібно посповідатися.

Сподіваюся в тебе, де би ти не була, наступний тиждень пройде гарно і вдало. Siempre estás en mis oraciones

Лист тринадцять тисяч сорок сьомий

Вечір надворі. Осінь вступила у свої законні права. Болото довкола, сирість, і темнота. В селі темно вже від години сьомої, всі старі лягають спати, молодих же нема давно. Ми тут перетворилися наче на тих хто оцікує своєї черги для відходу на той світ. Бо то зовсім інші відчуття аніж ті, котрі відчуваєш, коли довкола живуть та співіснують молодші люди, діти бігають вулицею, всюди гамірно та аж весело на душі. А коли мені це все ввижається лиш в моїй уяві, то, як ти можеш зрозуміти, нічого позитивного від того не додається.

Ця сірість довколішня пригнічує сильно. Я чомусь думав, що є нечутливим до подібних явищ природи, та певно вік бере свою, мій розум не є стійким та стабільним. Я часто поринаю у спогади, оглядаюся на власне життя. Як я його прожив? Чи можу я собі поставити ключові питання - а нащо воно було мені дано? Яким було моє призначення? Чи міг я зробити щось інакше? Які відповідь я дам, поставши перед Христом? І хоч до релігії ставишся вороже, я все ж маю велике переконання у собі. Я би так назвав це відчуття.

З іншого боку, ця напівмертва сірість та тумани сильно можуть нагадати Британію. Така собі Британія на краю світу. Аж самому смішно від тієї думки, Бо є ще болото. Його всюди багато і трохи менше лише на дорозі, що веде від центральної асфальтованої вулиці. Коли падає дощ - то болото стає рідше, коли дощу нема, але температура не дозволяє воді випаруватися - болото стає багнюкою. В тому баговинні можна застрягнути чоботом з онучею, або ґумовими чоботами провалитися так, що в шкарпетках можна повертатися додому. Для дитини - то навіть може бути веселою забавою, а от для старшого - біда.

Не маю більше про що писати, сірість заполонила не лише думки, але й руки нічого робити не хочуть. Відчуваю страшенну втома від життя. Мабуть це і старість, коли робити ніочго не хочеш і не можеш.

Лист двісті восьмий

Мене прибило цвяхами до столу, до землі, наче земне тяжіння стало працювати в разів сто сильніше. А що я міг зробити? Ти пояснювала без перестанку вже хвилин сім де була моя помилка. При цьому рефлекторно гладила себе гладила шию, аж шкіра стала червоною. Твої вуста розчевонілися, зіниці були розширеними, а голос - твердим як сталь, переконаність твоя вражала. Я читав коли сь про подібне, але ніколи вживу не бачив. Як у фільмі про Гаррі Поттера, коли лісова ельфійка мала спокусу взяти перстень, що його ніс Фродо, вона тоді преобразилася у немовірнее створіння. Лише ти - преобразилася у жінку, справжн. жінку. Я чомусь так і уявляв собі жінку, перед якою неможливо не схилятися. Я це зараз пишу і розумію, що коли хтось колись це перечитає, то буде сміятися з мене дурного.

Але я не дурний, можливо моя свідомість є зміненою, бо всі у стані закоханості мають її трохи зміненою. Я був нині зачарований. Я вже прийняв, що це дійсно моя помилка, я прийняв той факт, що ледь помітна усмішка на твоєму лиці - це щось неймовірне. При цьому, слід дуже чітко зауважити, ти далеко не красуня. Проста, звичайна, щира дівчина. Але те як ти доводила свою думку, із запалом, але логічно, чітко і твердо, але з ніжністю. Так вміють робити ті жінки, котрі чітко знають чого вони хочуть.

Хоча ні, ти не проста. Складна, на психологічному рівні. Може справжня жінка і має бути такою, холодною і водночас гарячою, неприступною і податливою. Яйцеклітина себе так поводить - шільна, велика, найбільша клітина людини, котру можна побачити неозброєним оком, і відоночас податлива для статевої клітини чоловіка, саме ця клітина легко руйнує всі бар'єри.

Може в тому і полягає сила жіноча? В тому, що лише один може бути тим, хто зруйнує всі стіни, подолає з легкістю ті загадки та пастки, що дівчина будує навколо серця. Бо ці пастки - саме для нього, для того кому це буде легко. 

"Це велика таїна" як писав апостол Павло, таїна чому так одним складно із жінкою, а іншим - легко. Темпераменти, звички, виховання і ще мільйон  чинників, що творять надзвичайно мізерну ймовірність, що душі зійдуться як ключик в замку. І от саме в той момент я відчув - ти мій замочок, я знову це відчув, але тепер не тілом, а розумом. Розум мені сказав все - якщо ця жінка так свариться, то що може бути в ній страшного?

- Ти чого смієшся? - я аж закліпав і лише тепер усвідомив, що я посміхаюся, невільно, непомітно для мене саме.

- Як я можу не посміхатися, коли в моїй голові звечить Paloma Querida у гітарному супроводі.

- То я тобі тут розпинаюся, а в тебе в голові пісні?!

- Марічко, вибач, просто на мене так ще ніхто не кричав, так мило ніхто не кричав. - І тут Віталік обернувся і багатозначно глянув на мене. Його просте лице сіяло, очі сміялися, а вуста говорили "Ну ти пацан молоток!"

- Мило?! Тобі смішно?! Що нам тепер робити з тими документами? - ти розвела руки і головою дала зрозуміти, що чекаєш моєї реакції.

- Знаєш що можна зробити? Я вже таке колись робив. Ми можемо попросити надіслати нам документи назад, але що наші партнери не хвилювалися - ми їм кинемо заново підписані сканкопії. Бухгалтери часто так роблять, що наші колеги не переживали і очікували ориганіли поштою.

- Як ти це все знаєш?

- А то нема що знати - досвід, лише досвід допоможе, але ми тут всі для того, щоб вчитися один в одного. Вибач, якщо я тебе образив, просто ти кричала... мило.

- І тому ти сміявся з мене?!

- Сміявся я, бо мені було... мило. Це складно пояснити. - Марія Василівна уважно стежила з - під окулярів за нашим діалогом і потім мовила: "То ви вже вирішили ВСІ проблеми?". "Так, вирішили, вибачте, що заважали".

Нині ми більше не говорили. Все було сказано, і навіть більше. Я був шокованим від того, що сказав. Не треба було цього робити, в тебе є хлопець, ви любите один одного і тут я зі своїм "мило". Милом руки миють, а не сваряться. Мило...

Я зараз піду мити свої мешти з болотом і той твій образ у червоній кофтині, очі, котрі горять запалом. Я програв цей раунд повністю. АЛе тепер думаю собі, що єдине що треба робити з жінкою в такому стані - це поцілувати. І тоді вся твоя перемога перетворилася б на черепки. Злість лише цілунком долається.

Хм, я ж цілуватися не вмію... От халепа, не виграв би нині ніяк.

Лист другий

Доброго вечора. Я вчора тебе бачив, ти прийшла і розпочала своє стажування. Добре, що я хоч не твій наставник, бо я би почував себе надзвичайно невпевнено. Як можна бути впевненим, коли ливившся у твої очі - і тонеш. Я не можу це пояснити словами, просто хочеться вічно в них дивитися. І так само задивляюся на товї вії, котрі є такими чіткими, підведеними, напевно, бо дуже вже чорними вони виглядають. І в тріо з ними вигравають твої брови, котрі все ж світліші за вії, але як же вони тобі личать. Дивні справи Господні, як він таки зміг поєднати такі абсолютно непоєднувані речі - вії, брови та очі. І в жінок ці частини тіла особливі, з якоюсь ніжністю виявляються. Жіновий гень їх розміщує в особливий спосіб, так, що ми, чоловіки, реагували із бажання ці очі цілувати.

Але як  то очі можна цілувати? Я от собі подумав, що твої очі я би цілував дуже ніжно, хоч чоловікові і складно бути подібним. Я би попросив тебе закрити очі, витер губи і ніжно поцілував у брови. Очі то все ж таки слизова оболонка, не варто зайвий раз слинити їх. Головне - щоб брови не були намальованими, бо я тоді одразу одержу гарну порцію чорної помади.

В перший повноцінний свій день ти часто оглядалася, так наче приглядалася до всіх. А я тишком - нишком вивчав тебе. Мені це було не дуже складно, я сидів не спиною, а майже лице - в - лице,  слідкувати за жінкою, котра ну дуже сподобалася з першого разу, то ще й велика задоволення.

Чомусь мені уявлялися різні речі. Ти пробувала швидко щось робити, а мені ввижалося, що ти готуєш коктейлі десь на бразильському морському узбережжі, під палючим сонцем та морським бризом.

І усміхалася. Взагалі, твоя посмішка то окрема тема. Я розумію, що такі речі писати безглуздо, коли бачиш людину вдруге, та все ж. Я буваю іноді спостережливим. Посмішка твоя - особлива. Чомусь коли ти смієшся, то виникає відчуття, що твій голос можна слухати постійно та вічно. Він мені приємний настільки, що навіть дивні та дурнуваті речі у твоєму виконанні звучать не так вже ц погано. Закон Ньотона, нащо його всім знати? І дійсно, нащо? Я цілковито погоджуюся, мене переконує твоя інтонація та твій голос, що можна ігнорувати закони всесвіту. Яка вже, власне, різниця діють ті закони чи хтось їх придумав, коли можна ось так взяти і заперечити їх одним розписом звукових хвиль, котрі генеруються ротом однієї людини та сприймаються вухом іншої?

Але посмішка то не лише голос. Це і губи, мені, правда чесно пишу, більше подобається наше слово «вуста». Вуста це більш пристрасно аніж губи. Губи в сусідки чи і сантехніка, котрий прийшов крана ремонтувати. А в гарної дівчини - лише вуста. Саме слово спонукає до пристрасті.

Але знову я збився. Вуста твої наживо гармоніюють із голосом. Я навіть вже в голові збудував цілу гіпотезу, у відповідности до якої голос людини, її тембр та тональність, його сила та спосіб звучання, генерується не лише діафрагмою та силою мʼязів на цій плівочці, але й вустами. Вуста в голосі ж такими ж важливими. Тим більше, коли твої вуста не тонкі і не повні,

Я все думаю. А язик? Наскільки в людей різниться язик? Може він також припасований до зубів. Може це і є пристрасть, коли тобі в жінці подобаються навіть зуби? І відверто, в мене зроду таких зубів гарних не було. Мені захотілося свої поставити на полицю генетичного вибору і взяти якісь інші гени.

Не знаю як ти робила свою роботу у перший день, та я нічого не зробив. Керівництво у відпустках, от і добре, вдома пограю на гітарі. Люблю скрипку, а вмію грати на гітарі. Хоч би так не було все життя.

Вже вечір, спати буду. Добраніч!

N.B. Pensando en tus labios, me dio por cantar, mi paloma querida

 

Лист сто тридцять третій

- Доброго ранку.
- Привіт. А ти нині рано.
- Так, хотіла прийти раніше, вчора ніяк не могла розбіратися в документації до системи.
- Якщо хочеш, то можу тобі допомогти. Мені не складно.
- Можеш навіть не сумніватися, що ти мені допоможеш. - і посмішка із блиском.

- Я можу і не допомагати, якщо ти сильно наполягаєш. Ти кілька разів помилишся, потім ще раз помилишся і прийде наш Володя спитати як справи. І ти тобі будеш червоніти і думати що ж йому сказати. - і знову посмішка і підторгування.

- Ти знаєш, що ти зла людина?

- Інколи мені таке спадає на думку, але не дуже часто, бо я - класний!

- І дуже скромний, головне.

- Надзвичайно скромний, я такий скромний, що моя скромність розстилається на пів світу.

- І головне - це прекрасне відчуття ціжєї скромності.

- Вірно казати "Скромности", воно тоді знову поверртає нас до того відродження, яке ми мали в 30 - ті роки, та граматика була прекрасною.

- Ти певно хочеш почати говорити за книжки. -погляд в клавіатуру, але посмішка на вустах.

- Певно не буду, ти ж знаєш, що я здурілий на книгах, а дурість може передаватися і статевим шляхом. - і хтось гарно червоніє, а комусь ця червоняста посмішка подобається.

- Ти домінуєш.

- Іноді так буває, дехто любить, коли його трошки придушують.

- Та ну тебе, працюй.

........................................................

- Треба нині в обід прогулятися, я розкажу цікаву історію.

- Сподіваюся ту історію можна слухати після обіду, бо одно разу була вже історія. Але ти знаєш? Нині не зможу, треба бігти, в мене сесія. Я у Володі відпросилася.

- Біжи, звичайно, здати іспити - то важливо. Я прикрию якщо що.

- З чим ти прикриєш? Мені треба ще документи розібрати, договори перечитати, з тим ти мені не домопожеш.

- Зате зможу видати довідку, якщо хтось прийде, або порахувати комусь дні відпустки. Не переживай, біжи, офісний щур допоможе.

- Добре, дякую.

.........................................................

- В мене бабця в селі живе, то вона розказувала, що як Великдень наставав, то вони виводили гаївки біля церкви.

- Я такого не чув, треба буде загаглити і пошувати, має бути цікаво, але не знаю то зараз когось можна долучитися до таких автентично - історичних перформенсів.

- А хтось може говорити не такими мудрими словами?

- Може хтось і може, але так само і хтось може зайти в гугл і пошукати. - всім весело.

- А хтось може і вихопити зараз.

- Сила дії дорівнює силі протидії, це мав би знати кожен студент економічного університету. А... точно, еокномісти фізики не знають. Вибач, я перегнув палицю, захопився. Дай п'ять.

- Лови своє п'ять, фізик економічний.

............................................................

- Я нині планував піти до театру, нині вистача гарна, драма.

- Я драми не люблю, комендії мене більше веселять.

- Ну ясно ще веселять, це ж комедії, вони до того призначені.

- Тhеба буде нам колись туди сходити всім разом. Ну все, дол завтра, біжу на іспит.

......................................................

- Щось наш Іванко таким балакучим став, аж не віриться, дивися як щебече до Маші.

- А мені більше подобається Марічка, Маша - то в москалів.

- Та що ти тих москалів так не любиш?

- Бо не люблю, через них багато україцінв загинуло, за що їх любити?

- Ну кажу ж, балакучим ти став, аж не подібний на себе. Може то Марічка так на тебе впливає?

- Та яка там Марічка....

......................................................

Лист дев'ятнадцять тисяч триста сорок п'ять

Нині в мене важкий і важливий день. Спати я не міг пів ночі, хоч ліг спати звично о першій ночі, але заснути зміг лише надранок. Загалом кілька годин відпочинку, це мало в моєму віці. А мені вже ого - го - го. Я мусів вставати, хоч так не хотілося лишати свого теплого ліжка. та й автобус виїжджає зраня.

Я не випускав курей, козі кинув їсти в яслах, а сам побіг скоренько вбиратися. Зверчора попрасував сорочку кольору капучіно, купив її минулого року на базарі; свої файні штани, котрі я планував зберегти собі на похорон, але... най думать у що вдягнути мене родичі, коли вмру мені буде все рівно у чому лежати в трумблі. Витягнув нового ременя, що одягав на Великдень до церкви, потому урочисто защепнув ґудзики на довгих рукавах. І митохідь помітив які старезні маю руки, шкіра пообвисала, м'язи пішли разом з молодечою силою... Ех, життя витікає з моїх членів, і з кожним днем та швидкість збільшується, як земне тяжіння, що притягує падаючу кулю... Мешти я збаув попастувати, то дуже сварився сам на себе, мусів то всьо скоренько зробити, бо шофер чекати не буде, він поїде і край буде!

Скоренько я йшов від фіртки, бо треба було обійти пасовисько, випала роса, а я мав бути максимально чистим. Я пройшов сільраду, потім школу і дійшов до фіґури. Фух, встиг!

- Дай Боже, Іванович! - то зі склепу вийшов сусіда.

- Дай Боже, Микольцю!

- А ви де так зраня? До міста?

- Та до міста, маю мильну справу одну, мушу їхати першим автобусом.

- Ну ясно - Микольцьо закурив, - Ну я поїхав, треба свини дати жерти. Сів на ровера  поїхав, прицмокуючи папіросом.

"Коли вже він кине палити? Нащо то йому?". Я ніколи не розумів тих людей, котрі так весело спалювали своє життя в папіросовому диму. Яка від того радість? Яке задоволення?

Я сперся на паличку і чемно стояв поки автобус не приїхав. От коли вже я сидів, взяв паличку поставив поміж ногами і поринув в блаженний сон. Мене так раптово зморило, що я не міг протистояти солодкому снові. Я так думаю собі, певно той Василько з "Ялинки" Коцюбинського пенво так само засну у лісі, правда вічним сном. Я ж ще збирався трохи подриґати ногами.

Снилися мені довколишні поля, я йшов тим полем, але такий юний - юний, ще в ті часи, коли до бабці приїжджав. Трави були по пояс, і то не бюдяки якісь, а дивна довга трава, дуже схожа на ковилу, яку я бачив в книжках з ботаніки. І вони всіялася довкола аж до горизонту. Здавалося, що десь в далині іржали коні, я їх відчував нюхом, звуку ж не було. Твій голос, кохана, був десь близько, він дзвінко звучав, маниу кудись. Я стояв і не знав де маю подітися, раптово дорога з'явилася і той твій сміх котився дорогою...

- Діду, вставайте, місто вже - хтось тормоснув мене за плече, я ж очей відкривати не хотів. - Ти дивися, дідуньо ще й сміється - шофер смівся - Іванович, місто, вставайте - то вже його колєґа легенько мене зачепив за плече. Я відкрив очі і певно досі посміхався, бо шофер і собі тішився.

- Дякую, сину. Нездало я спав тої ночі, так мене заколисало.

- То весна, Іванович, всі ночами не спалять - і обоє весело засміялися.

- Ти так Петре кажеш, ніби я старий і не знаю чого невесні не сплять. Тіло може й забуло, але розум то ще пам'ятає. - Веселі хлопці, люблю їх. Сміючись я вийшов.

Сон був файний. "Ти знаєш? Я часто стрічаю тебе у снах, я наче не згадую тебе часто, але сни - часті. Певно скоро стрінемося".

Міський гамір мене вже давно дратує, той базар, люди бігають всюди, смердить тими чебуреками, що мене аж нудить. Але я знав чого я так вирядився як на побачення (бо це таки буде побачення), мені треба було перейтися трохи і сісти на ще один автобус, але вже міський. "Він буде їхати довго і тоді я приїду до того місця, куди я зібрався".

Людей багато, соцен вже добре весняне, припікає непогано, в автобусі душно і багато людей не миються зранку. Тому "добре, що я з'їв тіста з солоком, та й того не багато. Я не мав часу чекати на вільніший рейс, в мене ж вдома кури, коза пити хоче... Мушу терпіти та їхати".

Небагато людей доїхали до кінцевої зупинки, та й то всі пенсаки, такі як я. Вийшов, зупинився під брамою. "Файне каміння вибрали для брами на цвинтар. Тиша навколо, бачу горіхи вже впевнено розпустилися, то вже точно зимноти не буде. Фіртка відкрита, то я мушу не гаїтися, треба купити ще свічки, бо не встиг дорогою".

Зі свічкою в руках я почав шукати потрібний ряд і місце. Я навмисно не приходив на твою річницю, щоб часом не стратися з твоїми рідними, минула зустріч мені не дуже сподобалася, було доволі емоційно і я мусів приймати валідол. Твій син був таким агресивним, і то не знати чому. Що йому зробив старий чоловік? я що життя йому зіпсував? Геть чисто подібний до свого тата, агресивний і тупуватий. Вибач, але правда - то не гріх... Діти наслідують тих, хто їх виховує, що би хто не робив...

Ось і ти. Вже пам'ятник поставили тобі, на пам'ятнику гарне фото жінки середніх літ. Так, ти гарною була в той час... А тепер тут собі лежиш, відпочиваєш, а я мушу сидіти на лавиці і думати коли то мій час прийде. Час підбивати підсумки прийшов, підводити велику горизонтальну лінію бухгалтерських підсумків та  виводити фінансовий результат...

"Вітерець гарно повіває, але треба защипнутися, щоб часом не протягнуло мене". Запалив свічку, помолився. "От чорти б його забрали..." - подумав я і одразу почув:

- Старий, а ти чого тут? - почув знайомий, але різкий голос.

- Як то чого? Приїхав провідати давню знайому.

- Яка вона тобі знайома?! Мало того, що приперся на похорон, то тепер ходиш так наче ти її чоловік.

- Ну твій тато не приходить, як бачиш, то мушу я ходити.

- Він помер, пердун ти довбаний! - він кричав хвацько і замахнувся, але спинився, бо я сміявся до нього голосно і люди почали обертатися.

- І що тпере? Поб'єш старого немічного чоловіка? - я не переставав сміятися - поможеш піти до Петра в гості? Богданю, що ти ще можеш?

Чоловік опустив руки, матюкався і обернувся. "щооб я тебе за десять хвилин тут не видів" - сказав нервово. "Двадцять, йди покури, я з мамою твоєю поговорю" - я вирішив грати до кінця. В моєму віці можна ставити "на зеро".

"Видиш, синок твій і нині п'яний... Дивний чоловік, батьки повмирали, жінка пішла... Ти знаєш? моя коза була заслабла, вим'я спухло, їсти не хтіла, я її гладив, думав вже до хати брати, але якось дав наш ветеринар ліки і виходив я її таки, тішуся як дітвак. А коза - то ж молоко, кефір, трошки сметани. Скільки мені тої сметани треба? Мені вистачає. Пару днів тому була твоя річниця смерти, то я молився зраня, ввечір, хотілося мені молитися, а потім - я відкрив свої листи до тебе і перечитував, плакав часом, але читав. Згадував те скільки років ми були знайомими. Потім пішов в садочок, треба було трохи прорідити цвіт яблуні, щоб вона гарний врожай дала.

А навколо - так гарно щебетали пташки. Ти дуже любила ту пору, я це точно знаю, ти все тішилася тими моментами, коли можна було вийти надвір, стати серед вулиці та покртитися від щастя та сонця. То вже потім твої очі погасли і ти того не робила, але в перший рік нашого знайомства т ак було. Я закриваю очі і бачу як ти крутишся і смієшся осяйною посмішкою...

А нині така сама весна як і того дня, коли тебе ховали. Я навіть не можу пояснити як так, але погада один в один. Дивно".

- Курва, то й ще тут.

- Та йду я, вгомонися, май повагу хоч до матері.

- Думаєш вона мене чує??! Скажи, що вона в Бога відпочиває поки я тут...

- Поки ти тут бухаєш? Аякже! Так і є! В Господа відпочиває вона поки ти марнгуєшщ своє життя. Ти певно зараз скажеш, що його нема. А мені байдуже що ти алкаш мені казати будеш! Ясно!2 Я вірю, що він є, що він існує, що Син Його Воскрес із мертвих, а ти - просто марнуєш своє призначення! Хіба таким хотіла би вона бачити ось тут і саме цього дня? Цього вона прагнула? - я повільно наступав на нього, а він відступав під моїм натиском із зрештою відступив убік. Я думав, що розхвилювався, але надивно мій пульс був спокійним. Я поцюпав паличкою до виходу. Все цей шмаркач мені зіпсував, моє ріждкісне побачення, ще й козу треба погодувати... Маю їхати, з цим засранцем я ще буду видітися...

Лист одна тисяча триста сорок сьомий

І що мені тепер зробити?.. Я прийшов додому, скинув дурнуватого метелика і сів коло дверей. Втома була такою, що не можу передати словами. До цього моменту я ще якось тримався, а опісля - втратив всі сили. Відчував лише спустошення, вихолощення, порожнечу. Я навіть пишу ці рядки вже після того як добре виспався. А спав я майже до вечора. От зараз п'ю вино і пишу.

Лишається мені тільки моє довге письмо. Більше 1300 записів вже маю. Лишається писати.

Вчора був той день, після якого сенс мого існування остаточно змінився. Цілковито. Мабуть це відчувають люди, котрі чують діагноз про рак або іншу смертельну хворобу. В них, мабуть, одразу шок і перші моменти нічого не пам'ятають. Відчуваю, що все змінилося цілковито. Але якщо бути чесним - воно змінилося вже давно, просто вчора це остаточно сталося з юридичної точки зору.

Вчорашній день я надивно дуже добре запам'ятав, я хотів навмисно пам'ятати все добре. Зранку я одягнув свій єдиний костюм. він мені завжди подобався, бо виглядав таким собі ретро - костюмом. В ньому такі заокруглені краї, майже як в мекссиканського музиканта чи співака. Я ще собі подумав, що люди будуть сміятися, але яка вже різниця... Замість краватки - метелик. Чомусь завжди мав слабість до метеликів. Мама завжди купляла невеликі метелики, а я собі накупляв саме таких більших метеликів, але вони не були такими великими як одягають клоуни. Сорочка - обов'язково біла, недавно я собі купив гарну дорогу грецьку сорочку. Мешти - обов'язково напастовані чорним ваксовим кремом, вони напастовані стояли десь годину часу і потім я їх гарно протер капроновою панчохою. Пригадую на мене довго дивилася продавець, коли я купляв жіночі панчохи. було смішно сміятися до неї.

В такому гарному "прикиді" я прибув до РАГСУ. Гості вже були, я долучився доколег по роботі, бо більше ніокго і не знав. Гості з обох боків абсолютно були невпізнаваними. Мене всі питали чому маю таке кисле лице. Та їхні питання були скоріш символічними, всі все давно знали чи підозрювали, а я своєю поставою лише підтвердив це - розписався у власних думках та відчуттях.

Я кілька разів був на церемоніях, і цього разу все було як завжди - затримка, бо попередня пара затрималася, гості з караваями та лібами бігали, батьки - то взагалі окрема тема, вони були страшно змореними. Дружки, фотографи, гості - всі виглядали трохи напруженими. А наречені - втомленими та трохи напруженими, і коли церемонія була і коли підписували папери і коли скріплювали шлюб поцілунком.

Я мусів дивитися на те як ти виходиш заміж. Маю тобі зізнатися - мені було гірко. Не від того, що ти виходиш заміж за іншого. О ні, я дуже хочу, щоб ти була щасливою, щоб твй молодий чоловік приніс тобі неймовірне життя. В мене була гіркота від того, що це все буде мати шанс втілити в реальному житті не я... Не я буду творити всесвіт довкола тебе, не я, котрий так щиро собі обіцяв це зробити, буде... Не варто далі фантазувати на цю тему.

Під час церемонії ти виглядала більше розгубленою аніж щасливою. Я це собі пояснюю втомою, наші галицькі весілля колоритні, тралиційні, все варто дотримати і гостей погостити, від того можна втомитися так, що і кінь впаде без пам'яти.

Ми не зустрвлися поглядами. Поглядами ми зустрічалися, коли ти запрошувала мене на весілля. От зараз сиджу і розглядаю картку гостя із запрошеннями. Я би волів просто мати листочок, котрий ти написала "від руки", я би міг тоді вдихати твій запах поки він не звітрить і не пропаде. Хоча запах твоїх парфумів я буду пам'ятати мабуть вс е життя. Але натомість - кручу картку в руках, де писаним почерком надруковано запрошення. Все одно вдихаю, в надії почути знайосі парфуми. Звісно, і ця надія є марною.

Після завершення процедури розпису ви поцілувалися. Хочеться забути той момент, зотілося тоді відвернутися, але я дивився.

- Ігор, на серветку - сказав мені Олег і дав паперову хустку.

- Дякую, вони такі щасливі, що я аж просльозився - я відповів спокійно. Але Олег лише кивнув і глибоким поглядом глянув мену в очі. Звісно він все розумів, звісно він із ввічливости змовчав.

Потім ви поїхали робити весільні фотографії, я пішов прогулятися в центрі. Наші пішли випити кави, я уникнув того, посилаючись на велике бажання зайти до книгарні. Більш дурного пояснення свого бажання втекти - годі й придумати. Я забув спитати як дістатися до ресторану, добре хоч мобільний телефон був зі мною.

В книгарні я довго ходив рядами, обирав книгу. Але яка книга? я ж маю до ресторану поїхати, я що там книгу буду читати?.. Тож я рвучко вийшов надвір, зайшов в найближче кафе, взяв кави міцної і пив помалу допоки вона не охолола.

Думав про все на світі. Про те як я докотився до цього моменту, скільки втрачених можливостей було в моїй історії, скільки я міг зробити не так, і опинитися поряд з тобою... 

Я не плакав, сенс плакати в той день, коли ти щаслива? Сенс впадати в жалості, коли треба радіти? Я сів на автобус і при всьому параді поїхав тролейбусом до ресторану. На мене ніхто не дивився, день був суботній, тому таких як я по місту шастало багато...

Ресторан був звичним. Ми стояли і чекали вашого повернення, ви приїхали зі спізненням. Ми привітали і сховалися в приміщенні. А далі було звичайне весілля з усіма ритуалами. Ми веселилия, танцювали, були конкурси, польки, вальси. Наші хлопці понапивалися, дружини та наші дівчата трохи слідкували за ними, але потім дали собі спокій.

Найбльішим випробування був танець молодої з неодруженими хлопцями. Мене виштовхнули до тебе майже останнім. Ми не дивилися один одному в очі, я навіть слова не промовив. Я хотів сказати щось мудре, поважне, але що я міг сказати? "Будь щасливою?" "Бажаю вам любови?"...

Але я того не бажав! Не бажав я вам любови! Я бажав розбитися об стіну! Розвалити собі голову і взагалі... Треба було мені не йти, відмовитися...

Я прийшов додому і засну сидячи на підлозі, прокинувся під обід. В роті було сухо, напився води з крану. Подивився я на себе у ванне дзеркало, помітив на моєму каштановому волоссю сивий волосок. Це ж треба таке, саме нині він з'явився мені на очі... Все змінилося, зараз собі думаю - аби не підсісти "на стакан", бо аокоголь - то не рішення проблеми, то і є проблема.

Завтра на роботу йти, добре що тебе не бде два тижні, я завантажу себе всіма завданнями, які буду робити до опівночі. Буду працювати і віджиматися вечорами. Треба це пережити, втрата ілзій та мрій у бездіяльній жалості...

Лист перший

Той весняний ранок розпочинався у звичайному ритмі. Надворі квітувала весна, березень був не дуже теплим, але квітень виявився чудесно - прекрасним. Я натягнув свого кашкета на очі, вхопив рбкзака і побіг до автобуса. Звичний мій маршрут

Привіт. Ти мене зовсім не знаєш. Але я тебе знаю так наче ми говоримо вже століття, а не кілька хвилин. З мене можуть люди сміятися, але коли ти увійшла до нашого кабінету, то я глянув у твої очі і зрозумів - ти моя. Не в сенсі, що я тобою володію як рабинею. О ні! Ти моя як пазлик, котрий підходить там де він має бути. І коли ти сказала кілька слів - той голос я вже не забуду. Я це чітко знаю, впевнений на 100%.

Я не розумію як таке може бути?! Я питаю Господа, прошу щоб він поміг мені зрозуміти. Але я не розумію. Певно від того нерозуміння люди і кажуть, що любови з першого погляду не буває.

Де я міг подумати, що у свої неповні двадцять і п'ять років, я переживу подібний вибух? Де я міг подумати, що то буде закоханість не з першого погляду, а з першого звуку? Чи чули ви таке? Очі звісно твої прекрасні, але голос - як голос Єви, котру Адам вподобав у райській саду.  так і хотів скрикнути, що ти "плоть від плоті моєї", таким я був нині захопленим! Може комусь збоку твій голос видався звичайним, але мені ні. О ні, ти співала наче Інґеборга Хальштайн свої весняні голоси!

Я так і не прийшов до тями. До мене прийшов мій керівник, питав щось про мої завдання, і я впевнено відповідав, але скоса я поглядав на те що ж ти будеш робити. Мені було цікаво, бо потроху я від удару долі почав відходити.

У тебе тендітні пальці, я би навіть сказав надто тендітні. Хм... Може ти граєш на піаніно? Або на скрипці? Я ніколи не дивився на жіночі пальці, якось мені було байдуже, аби вони були чистими, бо в школі в нас дівчата ходили всякими на уроки. Але тепер мене зацікавили твої руки. Вони інакші анід у чоловіків, тонші, менш м'язисті, але більш витончені.

Дивно сотворені жінки! Не сила в них присутня, а саме тендітність, така ніжність, яку і описати можна, але то все одно буде неповний опис. Така дівоча постава легко переходить в поставу материнську, і то все відбувається настільки природньо, що більшість із нас не помічає подібного перетворення. Жінка - стає матір'ю.

Але то я чомусь наперед забігаю. Ти неодмінно будеш матір'ю моїх дітей! Я тоді це гарантую. Ти можеш не переживати, в мене гени не є поганими.

Про що я пишу, Господи! 

Я закохався так, що навіть не здатний писати. Та я і не писав до цього дня, ніколи не дмав вести щоденника, але тепер почну. Я свою любов запишу на папір, бо пам'ять людська дуже непостійна. А перечитуючи ці рядки, я буду згадувати як тебе люблю навіть тоді, коли мені буде здаватися що я тебе буду ненавидіти... Але де ж таке може бути!

Роздуми про шлюб. Вступ

        Мене вже давно турбує одне питання - чому, коли люди одружуються, то всі довкола радіють та веселяться, влаштовують свято для себе та близьких родичів, а коли вони розлучаються - то намагаються приховати сам факт розлучення, чомусь не радіють так саме тому факту, що нарешті стосунки завершилися?

        Хтось це може пояснювати тим, що всі ми прагнемо успіху у своєму житті. Ми хочемо бути успішними, ми хочемо, що ми досягали тіє мета, що її ставимо перед собою. Таке собі перенесення мови бізнесу на особисто сферу. Тому робимо висновок - в частині досягнення успіху особиста сфера є такою ж важливою як і професійна.

        Хтось може сказати, що нічого дивного немає в тому, що радість поєднання та ейфорія закоханости призводить до позитивного емоційного тла, до викиду гормонів, що роблять нас "щасливими", а той час, коли ми розриваємо стосунки - це час розчарування, бо як правило ці стосунки припиняють існувати в не дуже сприятливий і емоційний та навіть психоулогічний стан.

        Ще хтось це може пояснити соціологічним компонентом, який прямо виходить із тих відносин к суспільстві, що притаманні кожному конкретному регіону. Десь більш терпимі до розлучень, і не роблять з того великої трагедії, а десь - розлучення сприймають як родинну трагедію.

        Але чому ж тоді розлучення майже завжди це погано? Чому навіть там, де окремі люди влаштовують свято на честь розлучення, залишається дивне відчуття "осаду"? Може це не природний стан людини?..