Смирення... Дуже рідко можна почути в сучасному світі про подібну чесноту. Смирення зараз бачиться таким собі спокійним способом прийняти те, що відбувається в моєму житті. Це таке відсторонення від усього. Так, наче ми не владні щось змінити у цьому житті.
Але смирення — це не про відчай, а скоріше навпаки — про надію. У часі, коли я опановую смирення, я починаю розуміти, що всі зміни, які я можу здійснити, — це виключно дії над самим собою. Я можу дієво змінити лише себе, а не іншу особу чи навіть групу осіб. Я, звісно, можу прийти до інших, поділитися своєю думкою чи практикою, але ті інші люди обирають самостійно — погодитися зі мною та змінитися, чи ні.
Та навіть себе, буває, змінити надскладно. Хто з нас не пробував, наприклад, схуднути? Чи легко це зробити? Я пробував, і це нелегко. Тому смирення — це не про зміну інших людей. Смирення — це прийняття свободи вибору інших, усвідомлення того, що за помахом чарівної палички той інший не зможе змінити щось у собі.
Смирення — це про позбавлення від ілюзій, що диво чи щось інше може раптово перевернути свідомість інших людей та привести їх до цілковитої згоди з нами. Смирення — це про дієву зміну власної сутності, дії, в яких інші люди можуть побачити активну дію Святого Духа.
І де ж тут надія? А примирившись зі своїми ілюзіями, ми все ще зберігаємо надію, що той, задля кого ми діємо або комусь щось пояснюємо, таки нас зрозуміє.
У часі війни, коли московити жорстоко нас вбивають, смирення не має нас спонукати до капітуляції перед злом, але навпаки — боротися з надією на Божу поміч. Тоді зникає страх і народжується надія. Усвідомлення немарності нашої боротьби, розуміючи, яку ціну платить український народ, додає смирення у надії на Божу поміч.
Смирення та надія ходять парою.
Немає коментарів:
Дописати коментар