Вечір надворі. Осінь вступила у свої законні права. Болото довкола, сирість, і темнота. В селі темно вже від години сьомої, всі старі лягають спати, молодих же нема давно. Ми тут перетворилися наче на тих хто оцікує своєї черги для відходу на той світ. Бо то зовсім інші відчуття аніж ті, котрі відчуваєш, коли довкола живуть та співіснують молодші люди, діти бігають вулицею, всюди гамірно та аж весело на душі. А коли мені це все ввижається лиш в моїй уяві, то, як ти можеш зрозуміти, нічого позитивного від того не додається.
Ця сірість довколішня пригнічує сильно. Я чомусь думав, що є нечутливим до подібних явищ природи, та певно вік бере свою, мій розум не є стійким та стабільним. Я часто поринаю у спогади, оглядаюся на власне життя. Як я його прожив? Чи можу я собі поставити ключові питання - а нащо воно було мені дано? Яким було моє призначення? Чи міг я зробити щось інакше? Які відповідь я дам, поставши перед Христом? І хоч до релігії ставишся вороже, я все ж маю велике переконання у собі. Я би так назвав це відчуття.
З іншого боку, ця напівмертва сірість та тумани сильно можуть нагадати Британію. Така собі Британія на краю світу. Аж самому смішно від тієї думки, Бо є ще болото. Його всюди багато і трохи менше лише на дорозі, що веде від центральної асфальтованої вулиці. Коли падає дощ - то болото стає рідше, коли дощу нема, але температура не дозволяє воді випаруватися - болото стає багнюкою. В тому баговинні можна застрягнути чоботом з онучею, або ґумовими чоботами провалитися так, що в шкарпетках можна повертатися додому. Для дитини - то навіть може бути веселою забавою, а от для старшого - біда.
Не маю більше про що писати, сірість заполонила не лише думки, але й руки нічого робити не хочуть. Відчуваю страшенну втома від життя. Мабуть це і старість, коли робити ніочго не хочеш і не можеш.
Немає коментарів:
Дописати коментар