Мене вже давно турбує одне питання - чому, коли люди одружуються, то всі довкола радіють та веселяться, влаштовують свято для себе та близьких родичів, а коли вони розлучаються - то намагаються приховати сам факт розлучення, чомусь не радіють так саме тому факту, що нарешті стосунки завершилися?
Хтось це може пояснювати тим, що всі ми прагнемо успіху у своєму житті. Ми хочемо бути успішними, ми хочемо, що ми досягали тіє мета, що її ставимо перед собою. Таке собі перенесення мови бізнесу на особисто сферу. Тому робимо висновок - в частині досягнення успіху особиста сфера є такою ж важливою як і професійна.
Хтось може сказати, що нічого дивного немає в тому, що радість поєднання та ейфорія закоханости призводить до позитивного емоційного тла, до викиду гормонів, що роблять нас "щасливими", а той час, коли ми розриваємо стосунки - це час розчарування, бо як правило ці стосунки припиняють існувати в не дуже сприятливий і емоційний та навіть психоулогічний стан.
Ще хтось це може пояснити соціологічним компонентом, який прямо виходить із тих відносин к суспільстві, що притаманні кожному конкретному регіону. Десь більш терпимі до розлучень, і не роблять з того великої трагедії, а десь - розлучення сприймають як родинну трагедію.
Але чому ж тоді розлучення майже завжди це погано? Чому навіть там, де окремі люди влаштовують свято на честь розлучення, залишається дивне відчуття "осаду"? Може це не природний стан людини?..
Немає коментарів:
Дописати коментар