Ми живемо в той час, коли війна не така якою вона була всі попередні роки та століття. Т нас в Тернополі є де заробити гроші, є можливість вільно придбати продукти, є можливість піти погуляти або відвідати мистецький захід. Ані тобі продуктів за картками, ані дефіциту потрібних ліків, ані тисячі сертей поща лінією фронту без належних засобів існування. Війна лише часом згадує себе в частих повідомленнях про загиблих, може хтосб бував в обласній лікарні, то міг побачити величезну кількість поранених, або часмо потрапляв на траурну церемонію зустрічі воїна, котрого привезли додому "на щиті"... А інформаційні повідомлення, загалом, передають інформацію про похорон військового в тому чи іншому населеному пукнті. Така собі демострація підвищеної смертності українців, котрі взяли до рук зброю. І щодня можна побачити зворушливі фото, як от фото дідуся з Коломиї, котрий зі сльозами на очах віддає останню честь загиблому. Або плач матері чи дружини на труні загиблого чоловіка чи сина.
І жодного повідомлення про героїзм нашиї воїнів. Це не означає, що героїзму немає. Ось зараз я пишу ці рядки, а хто виявляє справжній героїзм у реальних бойових зіткненнях, одержує поранення або й гине. героїзм рідко, але таки проривається у соцмережах, не суцільною хвилею, але він є. в ютубі наприклад, його немає в масових виданнях та інтернет ресурсах.
В російському медіапросторі все навпаки - безліч героїзму і абсолютне мовчання про похорони військових та поранених.
І лише оця різниця у відношенні до зашиблих говорить про наші народи дуже багато. Ми зовсім різні за ставленням до життя людини, її долі, життям після поранення, до близьких людей, у ставленні до держави, у вимогах до влади...
Немає коментарів:
Дописати коментар